Україна в огні

Україна в огні - це шедевр не тільки української літератури, а й взагалі, усієї Світової!
Це перший український твір у моєму житті, котрий я, вихваляю усюди наліво і направо. Так, тут є скиглиння, як і у всіх українських творах, але все це закрито героїзмом і патріотизмом українського народу у дуже важкі воєнні часи. Мене все це потрясло, в деяких моментах я навіть не уявляв, що таке звірство та хитрості, були, не уяляв, чесне слово. У наші часи, я такого представити собі не можу. Не можу. Це ж які тоді були люди, що переживали таке горе та непоновіряння. Сучасні українці вже не такі, як ті що були, не такі. Якщо на нас полетить бомба, ми просто будемо дивтися на неї і чекати, поки наші сусіди з Европи, чи Росії її знищать своїми ракетами. Ось і все, ось до чого ми докотилися!
Запорожці - це велика сім`я, і це не вигадки. Які ж чудові та бездогані образи створив пан Олександр Довженко, я захоплююсь, це неймовірно і прекрасно. Браво вам, пан Довженко, браво!
Слава Україні! Слава нашій літературі! Слава Довженко! Героям Слава!

Великолепно, просто великолепно. Героизм, неповторимый надрыв, присущий украинскому народу, патриотизм. Довженко действительно гений того времени.
Я даже не знаю что сказать. Пусть автор говорит за меня.

Два роки тому, коли було анексовано Крим, коли розпочалися бої на Донбасі наша країна котре розділилась і от подруга моєї сестри запитала в неї, а звідкіля в тебе патріотизм до України, нас же цьому не вчили. Пройшло більше 70 років від початку війни, а ми так і не навчились бути патріотами своєї батьківщини. Ох, правий був фон Крауз українців дуже легко розділити обіцяючи, заманюючи, пропагандуючи. Мене вміємо любити нашу землю, ми не маємо чим пишатися. Хоча ні маємо, просто ми не знаємо наших пращурів, ми не знаємо свого роду. Чи багато з вас знать навіть своїх прабабць й прадідів. Ми навіть не вміємо співчувати й допомагати нашим сусідам і близьким. Моя хата скраю я нічого не знаю. Ті хто готовий полягти за державу, за батьківщину потрапляють до нашої бюрократичної машини, яка ламає все вщент. Якщо влада яка підіймається на кістках загиблих думає не про народ, а тільки про свої кармани, і так від революції до революції, народ розчаровується, марніє, і хоче лише щоб його більше не чіпали.
Такі книжки як ця потрібно главами зачитувати в радіопостановках, знімати і показувати по телевізору замість різних токшоу. Тоді можливо і з'явиться у нас національна свідомість, тоді можливо ми і вивчимо нашу історію, історію вільного народу.

У Довженко вийшла чудова книжка, це не просто художній твір, де одна подія переходить в іншу. Тут же наче дивишся хроніку того часу. І постають перед тобою постаті Василя Кравчини (пам'ятаєте як в радянських фільмах, обов'язково перебинтована білосніжним бінтом голова і проступають крапельки крові) коли вони відбивають 11, 12, 13 атаку фашистів . Як пролітають ворожі літаки над Тополівкою і перші бомби падають на зелені поля. Як накинуто зашморг на шию Мини. Для мене Мина увібрав у себе образ старих українців, які уже нічого не бояться. Вони можуть дозволити собі говорити правду як фашистам так і червоній армії, йому вже нічого втрачати.

Простіть нас визволителі, але люди не порозумнішала, пустеля закриває наші душі.
Потім картина як дві дівчини біжать через поле до річки, а за ними німецькі солдати і обов'язково з собаками (знов переклик з фільмами, бо розшукують завше з собаками).
А яка міцна емоційна картинка вийшла коли Лаврін Запорожець й Максим Заброда кидаються на дріт.
Ох, мені шкода і тих кого відправили у Сибір, в заслання, і тих хто залишився тут, й тих кого розстріляли. А найсумніше, що діти й онуки зісланих тепер вихваляють Сталіна і його приспішників. Це просто не вкладається в моїй голові.
Й картини спалених сіл, де з льохів тирчать голови вцілілих. Й допит Христі партизанами і допит Лавріна Запорожця.
Цей твір потрібно пропустити через себе, щоб відчути біль української землі за своїми синами та дочками.
А закінчу я словами італійця Пальми