Дочь циркача. Апельсиновая Девушка

"...из тех людей, которые, как говорится, точно знают, где должен стоять шкаф, но это не означает, что он всегда прав."

Однако за все время этой недолгой поездки я отчетливо понимал, что уже никогда не забуду эту девушку. Я не знал, кто она, не знал, как ее зовут, но с первой минуты она получила надо мной почти неограниченную власть.

Значит, это все потому, что на свете не бывает двух одинаковых апельсинов?

Чем больше двое людей имеют что сказать друг другу, тем медленнее они идут.

Лучше всего мне было в своем собственном обществе. Те редкие часы, когда мне было скучно, прошли как раз в обществе моих ровесников.

Я начинаю понимать, почему привидения любят ухать и выть, подражая вою ветра. Вовсе не для того, чтобы напугать своих потомков. Просто им трудно дышать в любом времени, кроме того, в котором они жили.

Не вздумай сказать мне, будто природа это не чудо. Не вздумай сказать, будто мир не сказка. Тот, кто не понял этого, рискует так ничего и не понять, пока сказка не кончится. Тогда он сдернет с себя шоры и начнет тереть от удивления глаза, ловя исчезающую возможность отдаться в последнюю минуту тому чуду, с которым ему пришло время проститься и расстаться навсегда.

Я лютий, такий лютий, що ось-ось виблюю від люті. Бо заглянув у вічі дияволові. Та я не дозволю йому залишити останнє слово за собою. Я відвертаюся геть від Зла, доки воно не встигло заволодіти мною. Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею. Хтозна, може існує й Вище Добро. Хтозна, може увесь світ обіймає Господь Бог.

Я почуваюся жертвою ошуканства, бо спершу кажуть: «Ласкаво просимо, до твоїх послуг увесь світ! Ось тобі твоє брязкальце, ось тобі іграшкова залізниця, а ось школа, до якої підеш восени!» Та вже за мить чується регіт: «Ха-ха-ха! Ми тебе одурили!» І весь світ вихоплюють мені з рук…
Я почуваюся зрадженим. Нема за що ухопитися. Порятунку чекати нізвідкіля.
Я втрачу не лише навколишній світ, я втрачу не лише все і всіх, кого любив. Я втрачу самого себе.
Гоп — і нема мене!

Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією.

Перед тобою — лише два варіанти. Бо такі правила гри. Якщо обереш життя, то обереш і смерть.

Іноді для нас, людей, гірше втратити любов, ніж ніколи її не зазнати.

Цей світ такий чарівний, і невимовного болю завдає думка, що колись настане мить, за якою більше не буде майбуття.

Усі ми живемо в одній-єдиній безмежній казці, про яку ніхто нічого не знає. Ми танцюємо, бавимося, базікаємо й регочемо у світі, походження якого для нас незбагненна загадка. Цей танець і гра є музикою життя, сказав я. Ти знайдеш їх усюди поміж людей, вони як зумер, без якого годі собі уявити телефон.

Всесвіт дуже давній, вів я далі. Йому, мабуть, не менш, як п’ятнадцять мільярдів років. Та все ж нікому ще не вдалося довідатись, звідки він узявся.

Я підвів голову і помітив жовтого метелика між листям помаранчевого дерева. То був не єдиний метелик, який потрапив мені на очі того дня. Їх було багато.
Я показав на нього і запитав:
— Хіба міг я впізнати маленьку личинку, яка обернулася метеликом?
— Яне Улаве! — суворо осмикнула вона мене. Більше й слова ми не зронили про це чудо перетворення дівчинки на жінку.

Хто ми такі, мешканці цього світу? Кожнісінька людина на площі — жива комора скарбів: думок, спогадів, мрій та прагнень.

Я відчув, як очі набігли слізьми. То не були солодкі сльози — якщо такі бувають на світі. То були скупі гіркі сльози, вони не скочувалися по щоках, а пекли в кутах очей.

Я разработал «Десять советов тому, кто предпочел не становиться писателем». Сей выбор тоже заслуживал уважения. Я и сам его сделал. Первый пункт начинался так: На земном шаре можно жить полноценной жизнью и не будучи писателем