Цитаты из книги Анатомічний атлас

Розмовляли ми про життя та іншу незрозумілу фігню..

- Сам винен.

• Не суспільство?
• Суспільство не винне у слабкості духу когось із його членів.

Починаю нове життя, але через півгодини у мене опускаються руки, я знов починаю палити, знову ніфіга не роблю і думаю, що скоріш за все почну нове життя завтра, адже завтра саме час почати нове життя. І не починаю. Ти хоч не говориш про нове життя, ти так, спокійно перетворюєшся на тваринку, і взагалі, чувак, ми всі перетворюємось на метаплазматичні створіння, у нас всі рецептори атрофуються, розумаєш?

Чувак, у якого мама була депутатом міськради, лізти відмовився, посилаючись на ревматичний біль у спині та менструацію своєї молодшої сестри.

Ми, здається, взагалі були цнотливими. Хоча це може нам лише здаватися...

Але життя така штука, що воно, життя, постійно змінюється, воно обертається навколо своєї осі, і ти не встигаєш за ним, ти виловлюєш лише шматочки від нього...

Ніфіга, він розумає, що це життя і тут не можна задаватися, інакше воно тебе засмокче у трясовину своєї підступної сутності і будеш ти лохом.

Ти просто знаєш, що не прокинешся, а якщо і прокинешся, то мертвим...

Цією тишею можна розтинати мозок, нею можна лякати дітей, її можна ненавидіти або виловлювати від неї мазохічний кайф, від неї не можна куди-небудь дітися. Вона просотується в усі твої дірки, в усі пори твоєї шкіри...

Ми були категоричні у своїх висловах, скептично настроєні, відлюдкуваті, залякані, у нас не було ніякої віри в якісь приємні штуки типу Бога, або диявола, або демократії, ми боялися світла, тому сиділи переважно вдома, нам не вистачало життя, ми не ходили заробляти гроші і звинувачували в цьому владу.

Ці темні червневі ночі кудись дівали від нас наші законні сни, вони забирали наше здоров'я, наші сили, наш розум.

Навіть той безкінечний кредит на свободу. Ми ж не думали, що за неї, за цю кляту свободу, згодом доведеться платити, платити тою самою свободою, можливо, цілим життям, якого залишилося так багато і там мало.

Все непогано складалося, ми були закохані і п`яні, місто відкривало для нас усі двері, всі потаємні схованки свого щастя, однак ми не знали, що воно, це грьобане щастя, й без того було, але ми його не помічали, коли ж воно щезло - все в цьому житті втратило свою принадність і свій сенс.

- Це ж, бл***, дебілізм...

• Це, чувак, діалектика.

Давай, у нас там карнавал, на землі буде тобі багатства, а потім Люциферчик забере тебе до себе і буде тобі щастя.

- Жизнь, - сказав Вій

• Чекай-чекай, - перебив я його. - Яка жизнь?
• Галіма жизнь, - продовжив Вій

Ми ненавиділи теперішнє, воно було нічим іншим, як плоскістю, гладкою платформою для нашого існування.

Нам було по вісімнаднять-дев`ятнадцять років, але ми були надто старими, і нас мало що могло здивувати. Ну що, скажіть, що могло нас здивувати? Ми вірили у свою значущість, ми знали, що чим далі ми тягнутимемо резину, тим скоріш наступить тотальне щастя.

...у свої 15 я цього не мав, я взагалі нічого не мав, окрім проблем з приватним життям...

... у Віти першої з усієї паралелі під кофтинкою з`явилися, як їх називає Савка, парадокси...