Нарешті скінчилась моя подорож гострими кутами й провулками української історії разом, безсумнівно, кращим істориком України після падіння радянщини, а можливо, з кращим взагалі. Мені хотілося б окремо відзначити як талант Субтельного у розповіді, так і кожний розділ цієї незбагненно індивідуальної книги. Вона відрізняється від явно прорадянських й націоналістичних історичних праць, проте є типово українською у тому сенсі, що викладається з глибокою любов'ю й співчуттям історія народу, який боровся не за місце під сонцем, а за існування взагалі. Ця праця не є заангажованою й представляє нам Ореста Субтельного як учня західної манери історії - нейтрального спостерігача, який, утім, не соромився ділитися почуттями. Щодо того, як автор розглядав історію. Кожна подія була пов'язана з попередньою, з чого випливає, що історик-імігрант тяжіє до пояснення історичних перспектив. На мій погляд, це і є основним завданням історії - пояснити теперішнє за допомогою минулого.
Я розділив, як і сам Субтельний книгу, свою рецензію на декілька етапів: 1. Найдавніші часи 2. Київська Русь 3. Панування іноземних державі 4. Козаччина 5. Під імперіями 6. 20 ст. для України.
Безумовно, кожний пункт можна розділити на менші, що ми з вами й зробимо.
1 етап в історії України є маловивченим й слабко представленим у вітчизняній історіографії. Тому й автор включив у цей розділ буквально 10 сторінок. Читаючи цей розділ, я навіть сумнівався у таланті Субтельного. Втім, ця частина змогла й розсмішити мене, адже неодноразово наголошував історик, що традиційним промислом було рабство, що пізніше він згадував й в іншому вже більшому розділі. Я розумію, що це правдивий виклад, проте мені це здалося курйозним.
2, вже більший етап, включив у себе історію Русі й аналіз її життєздатності. Субтельний таким чином критикує не лише радянських істориків, які є надто слов'янофілами, але й прихильників норманської теорії. Тому він видав свою: Русь - це приклад торгового об'єднання, адже насправді вона собою являла розрізнені племена, що пізніше зіграє на її розпаді на окремі князівства. Зі звичним для себе скептицизмом автор підкреслює, що Київська Русь не була найвищим проявом державності. Продовжуючи це, він наголошує, що її спадкоємцем можна вважати скоріш українців й білорусів, а не московських імперіалістів.
3 етап почався із падіння Галицької й Волинської землі, яка протягом 150 років слугувала бастіоном минулого української нації. Відбулося це у 1340 році, коли місцева аристократія (бояри) отруїла свого останнього князя. Проте цю добу важко назвати трагічною. Експансію Литви радісно вітали русини (білоруси й українці), що доводять приведені автором численні докази. Протилежним було панування поляків, що стало чи не основною темою історії Західної України. Таким чином, українці - противники поляків й коаліція Великого князя Литовського вступили до першої своєї (хоча вірніше сказати чужої, бо українців тоді ніхто не питав) унії - Люблінської (1569). До ще більшої конфронтації призвела церковна унія, ставши приводом для протистояння не лише поляків й західних українців, але й східняків із західними. Безумовно, розбитому на три частини суспільству буде важко протистояти гнобленню, але, як зазначає історик, це мало й позитивні наслідки - виникнення козацтва.
Цей 4 етап характеризувався небаченим вже декілька століть піднесенням державності, до чого призвело повстання Хмельницького, яке люблять українські історики називати "національним". І це тоді, коли ще не існувало поняття нації, а єдиним засобом ідентифікації була релігія (мова тоді не відігравала величезної ролі). Субтельний вважає, що Хмельницький керувався своїми мотивами, адже є докази того, що він був прихильником Речі Посполитої. Цей абсолютно новий погляд відкрив мені очі на проблеми історіографії. Адже повстання було скоріш соціально-економічним, ніж національним. З усього ми бачимо численні прорахунки гетьманів, тобто "міні-монархів" Війська Запорозького. Це є і чрезмірне плазування перед монархами інших держав, і чрезмірна впевненість у своїх силах. Автор "відбілює" численні чорні плями нашої історії, для якої здобутки революції зійшли нанівець за допомогою Катерини II.
Ми ввійшли до 5 етапу, будучи розділеними двома агресивними імперіями - Габсбургів й Романових. Перші стали для нашої культури дійсно втіленням моделі формування нації за Гердером, що й доводить автор. Тут не існувало таких драконівських законів, проте були й обмеження. Й тим не менш не слід недооцінювати українців у Російській імперії, які приймали активну участь у житті свого народу. Якщо ж виділяти дійсно найсуттєвіші роки (хоча несуттєвих не існувало), то можна назвати скасування кріпацтва у обох країнах, хоча не слід ідеалізувати це, адже насправді наші співвітчизники відносилися до цього зі страхом, адже тепер їм самим довелося вирішувати свої проблеми, а уряд компенсував витрати за їх рахунок.
Розділені й пошматовані між двома імперіями українці стали свідками й учасниками однієї з багатьох трагічних сторінок своєї історії - Першої світової - коли браття з двох країн повинні були вбивати себе, або як сказав автор, "зійтися у величезній війні націй" за інтереси інших держав. Проте дійсно позитивні зрушення принесло це "змагання до самознищення". Європейські народи отримали шанс на реалізацію своїх політичних бажань, українці не стояли осторонь, але, як ми переконаємось їх намагання були марними. За чотири буремні роки втомлена хліборобська нація бачила десь п'ять державних утворень: УНР, ЗУНР, Гетьманат, Директорія й Більшовики. Лишається лише сперечатися, яке з них сподобалося новонародженій нації найбільше, проте з упевненістю можна сказати, що не подобалось їм усе. Субтельний наголошує, що проблема й причина програшу українських урядів полягала в тому, що вони утворилися тоді, коли нація ще не сформувалася. Проте основною відповіддю, чому східні українці не змогли утримати свою державу, буде неорганізованість. Щодо західних - це неможливість. Таким чином одна нація прагнула до возз'єднання у межах України, проте через різні причини трималася не більше року. Ці часи стали часами анархії, переворотів й страху. Наша нація (переважно селянська) не могла утвердитися у монополізованих росіянами, поляками й євреями містах. Проте з приходом радянщини все змінилось кардинально й українці увійшли до чорної епохи сталінізму, воєнного комунізму, колективізації з одного боку, з іншого - пацифікації й польського гноблення. Завдяки репресіям товариша Сталіна ми втратили цвіт нації, відгомін чого чути й зараз. "Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів," - так почалась розповідь про трагедію нашого народу й протягом її читання змушувала мене стримувати сльози й потоки гніву. Цікаво, як історія може змусити переживати.
Друга світова застала українців у чотирьох різних державах, які з різною періодичністю й силою наступали на українську культуру: СРСР, Польщі, Чехословаччині й Румунії. Проте й тут не все так просто, адже на відміну від своїх братів по різні кордони жителі Закарпаття набули надзвичайного розвитку, який не бачили на цих землях ніколи, саме під Чехословаччиною. Окрім всього, Друга світова принесла нам купу майбутніх питань. Наразі на всіх рівнях відбуваються суперечки, коли Україна зустріла цю війну. Я з впевненістю скажу, що у 39 році. Політичні опоненти дуже люблять підіймати питання українського колабораціонізму. Проте не слід називати це дійсно таким словом, адже за мету спочатку цей малочисельний рух мав створення держави українців, а пізніше - боротьбу за виживання. Особисто я виправдовую український рух тих років разом з УПА й агресивним ОУН-Б. Західні українці, які мріяли й марили про створення української держави, готові були використати будь-яку можливість до здійснення цього. Можливо, терористичні методи не є зовсім підходящими, проте нам слід зрозуміти, що в ті роки, коли ми були оточені агресивними сусідами, інакше не було можливо. Окрім численних програшів, війна принесла нам один плюс - з'єднання Заходу й Сходу, бо в одній країні нарешті поєдналась, орієнтована на Європу Західна Україна й проросійська Східна. Тим не менш не варто ідеалізувати цей здобуток, адже українці заходу зіткнулись із тоталітарним суспільством, до якого не були пристосовані. Ці роки можна порівняти хіба з 30-ми на Сході. Лише коли українці готувались до найгіршого радісна звістка сколихнула Союз - помер Сталін.
Таким чином під час радянської влади ми переходили від періоду глибокого занепаду (Сталін) до позитивних зрушень (Хрущов), а потім знову до занепаду, але не такого глибокого (Брежнєв) до лібералізації (Горбачов). Саме уряд Горбачова відкрив нашій країні широкі можливості вже не до виживання, а для розвитку, але жахливого удару нам завдала Чорнобильська катастрофа, почавши наш рух на вихід.
І найбільшим здобутком стало отримання незалежності. Проте перед нами постали минулі проблеми. Чи зможемо ми їх вирішити? На це відповість через деякий час історія...
11 понравилось
