Ми будемо втікати. Все життя. Від мудрості натовпу й порад родичів.
Будемо носити цеглу й будувати високі мури.

Достоєвський написав цілу книжку про переживання чувачка, котрий уколошкав стареньку. Ми вбили й нічого не відчули.
Покоління байдужих. Покоління пофіґістів. Але то тільки зовні. Всередині муру ми існуємо, ба навіть живемо.
Чи я шкодую за накоєним? Ні.
Чи мене якимось чином це зачепило?
Ні. Мене це абсолютно не гребе.

Ми – цвіт нації, ми – цвіль нації. Насправді ж ми просто є.

Ми гуляли по мосту, тримаючись за руки, у різкому вранішньому повітрі. Похмуре небо затулила стеля туману. Повітря безжально пахло осінню й близькими холодами. Я подивувався, як почуття можуть сплавлятися в химерну амальгаму: було сумно, зимно і водночас приємно. Пахло ностальгією. Дзвінка поруч, її рука в моїй. У животі тепло й легко. Такий сум і тепло – хіба не це звуть щастям?

Кричи хоч тисячу років, а хочеш — бийся об стіну головою, розтовчи її до крови, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками
МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!
але все одно до тебе нікому не буде діла.

Ми ненавиділи їх обидвох тією рафінованою підлітковою ненавистю, коли мрієш не про щиросердне вибачення, а про негайну смерть недруга у муках.

Ми мали взяти по спальнику й купу різного потрібного в поході приладдя: починаючи м'ясорубкою й пінним вогнегасником, закінчуючи п'ятикілограмовими чавунними гантелями і дворучною пилою "Дружба-2".

Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є всередині.

Чим більше уваги приділяємо дрібничкам, тим примарнішою стає мета, до якої ми так уперто прямували

Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.

"Юпітер", щоби ліпше було чути, я поставив на немолоду, змордовану долею і моїм задом табуретку.

— Ти допоможеш мені? — спитала вона без усіляких жіночих штучок. Голосом, який не обіцяв ані гір ізмарагдових, ані сотень незабутніх ночей у стилі “східних солодощів”. Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.”
Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...
— Нема питань, кицю.

Попри пхенькання Дзвінки, ми зробили ранковий прорух, як і годиться істинним українцям.

М’яса ми не брали: при такій температурі, я гадаю, мухи встигнуть пройти повний життєвий цикл. Тим паче, шашлики, за нашою спільною думкою — це талан дорослих або мудаків, або персон, наділених обидвома рисами. Щобільше, ні я, ні моя подруга готувати м’ясо на рушті не вміли.

Я би виріс, вивчився на інженера, орґанізував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів... Уяви собі — маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я — у вишиванці, в однострої СС “Нахтіґаль”, на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю “Розриту могилу”. А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш “Україна”.

Ми відщепенці від міського суспільства, від тіла колективу. Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали. А неформали, знаете, не звикли жити за нормами.

- Я хочу вбити його,- тихо промовыла Дзвiнка...-Ти допоможеш менi?...

• Нема питань, кицю.