Маленький принц

— Им было нехорошо там, где они были прежде?
— Там хорошо, где нас нет

– І коли ти утішишся (зрештою втіха настає завжди), ти будеш радий, що знав мене колись. І завжди будеш мені другом. Коли тобі захочеться порадіти зі мною, ти просто ось так відчиниш вікно, і тобі буде приємно… І твої друзі дивуватимуся з того, що ти смієшся, дивлячись на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, я завжди сміюся, коли дивлюся на зірки!» І вони подумають, що ти збожеволів. Ось яку витівку я тобі приготував.

— У кожної людини свої зірки. Одним — тим, хто мандрує, вони вказують шлях. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених вони як загадки, які треба розв’язати. Для мого ділка вони — золото. Але для всіх цих людей зірки німі. А в тебе будуть зовсім особливі зірки…

Якщо ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, тобі хочеться вночі дивитися в небо. Всі зірки розквітають.

Він не відповів на жодне моє запитання, але ж коли червонієш, це означає «так», правда?

На твоїй планеті, — сказав Маленький принц, — люди можуть виростити в одному саду п'ять тисяч троянд… І не знаходять того, що шукають…

— Швидкі поїзди геть переповнені людьми, але вони й самі не усвідомлюють, чого шукають, — сказав Маленький принц. — Тому вони не знають спокою, кидаються на всі боки…

Ліхтарики треба берегти, адже порив вітру може їх згасити…

— Справді, — сказав я. — хай там що — будинок, зірки або пустеля, — але все, що в них є прекрасного, очима не побачиш.

Зорі такі гарні, бо десь там є квітка, хоч її і не видно…

Ось мій секрет, він дуже простий: пильним може бути лише серце. Найголовнішого очима не побачиш.

— Я буду плакати за тобою, — зітхнув лис.
— Ти сам винен, — сказав Маленький принц. — Я ж не хотів, щоб тобі було боляче, ти сам забажав, щоб я тебе приручив…