Долина Совести

Был лес. Густой. А мощное дерево, растущее в густом лесу, обязательно переплетается корнями — и ветками — с рядом растущими соседями…
А в центре леса была поляна, огромная и круглая, как школьный циферблат. А в середине ее стояло единственное дерево — железное. Ржавое. Под землей шевелились стальные корни, и скрипучие ветки тянулись в поисках прикосновения… Оно, может быть, было очень нежным, это дерево. Оно, может быть, искало дружбы. И участия. Компанейское такое дерево.
А вокруг была пустота… Потому что все, что росло тут до сих пор, уже побывало в железных объятиях. И истлело в них.
Вот так.

— Всему свое время, — продолжал Димка. — Нам есть что вспомнить… и мы будем вспоминать. С удовольствием. Потом.
— А может быть, обойдется? — безнадежно спросил Влад.
Димка покачал головой:
— Нет… рано или поздно… это должно было случиться. Только не рассказывай мне, что больной зуб надо вырывать потихоньку, постепенно, медленно…
— Я для тебя — больной зуб?!
Димка остановился. Влад по инерции пробежал еще два шага — и остановился тоже.
— Ты для меня друг, — тихо сказал Димка. — И всегда им останешься.

Усі хлопчаки, яких виховують мами, виростають схожими на дівчаток. Цю глибокодумну фразу Влад чув тисячу разів — у дитячому садку, в школі, у дворі. У нього навіть був колись дорослий знайомий, студент-технар, який цілком серйозно стверджував: для того, щоб «вирватися з-під маминого спідниці», Влад повинен щодня докладати безліч спеціальних зусиль. Наприклад, лазити по дахах, тікати з уроків, бити з рогатки ліхтарі, коротше, поводитися, як «нормальний хлопчик». Не як «мамій».

Студент був красномовний і навіть у чомусь переконливий. Влад так і не зрозумів, навіщо йому знадобилася ця агітаційна кампанія проти «сидіння під спідницею». Певно, річ була в якихось власних студентових проблемах. У того були блакитні, опуклі, дуже виразні очі; дивлячись прямо в ці очі, Влад сказав якось, що йому не подобається лазити по дахах. Що в нього є справи важливіші. І що якщо доведеться обирати, чи засмутити маму чи зневажити в собі «чоловіка» — він, Влад, з легкістю пожертвує «чоловіком». Бо на дідька такий «чоловік» потрібен?!