Фройд би плакав

– Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, – провадив далі Ілля, – і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні – до пекла, другі – до раю.
– Ага, а насправді і перші, і другі – до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.
Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.
– І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам – пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.

Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним же і маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто ти, не знаходити жодного засобу висловити відповідь, зрештою, потискати руку Пустоті і заспокоюватися, як вирваний зуб. Я готова до втрати будь-якої хвилини, але не завжди готова до своєї реакції на втрату. І це соромно. Це гнітить. Це обриває псевдоніжки моїй свободі аж під самі її псевдояйця. Я здатна на любову і втечі. Я здатна на сльози. Я здатна на такі тупі і шмаркаті фрази, як оці дві попередні. Я не можу вбити себе за раз (щосили жорстоко засуджуючи нещасних самогубців), зате залюбки вбиваю себе сантиметр за сантиметром щодня. Відтак мені здається, що некроз припинився, а насправді то лише ватно-марлеві пов'язки ілюзій попритискали відчуття відмирання. Мені недоступне просте людське щастя. Я не можу, як всі. Це надто велика розкіш. Було би нічого, якби запросто могла, як не всі. Як непросте людське щастя. Чи доступне воно?…