The Black Swan: The Impact of the Highly Improbable

Я уже говорил, что наш механизм восприятия порой не реагирует на то, что не лежит прямо перед глазами или не привлекает «эмоционального внимания». Мы от природы поверхностны, мы учитываем то, что очевидно, и не учитываем того, что не так легко осознается. Мы ведем войну против скрытых свидетельств на двух фронтах сразу. Бессознательная часть нашего умозаключающего механизма (а есть и такая) игнорирует кладбище, даже если разумом мы понимаем, что его тоже надо брать в расчет. С глаз долой — из сердца вон: в каждом из нас таится глубинное, даже физическое, отвращение к абстрактным, отвлеченным понятиям.

Мы, приматы вида Homo sapiens, алчны до правил, так как нам необходимо свести к минимуму многомерность фактов, иначе они не лезут нам в голову. Я бы даже сказал — не упихиваются. Чем более случайна информация, тем больше ее многомерность и тем сложнее ее обобщать. Чем больше вы обобщаете, тем больше вы привносите порядка, тем меньше хаотичность. Таким образом, то же самое обстоятельство, которое понуждает нас к упрощению, заставляет нас думать, что мир менее хаотичен, чем он есть на самом деле.

А Черного лебедя мы из этого упрощения исключаем.

Часом я абсолютно не розумію, як несмачна їжа, холодна кава, неприязне товариство чи неввічлива реакція можуть обманути сподівання й зіпсувати людям настрій на весь день. Згадайте розділ восьмий — як важко усвідомити, наскільки складні імовірності керують нашим життям. Ми легко забуваємо, що саме наше життя — уже дивовижна удача, рідкісна подія, подія крихітної ймовірності.
Уявіть собі піщинку поруч із планетою, у мільярд разів більшою за Землю. Ця піщинка — ваш шанс народитися, планета — шанси не з’явитися на світ. Тож не беріть у голову дріб’язку. Не будьте, як той бурмило, який, отримавши в дарунок палаццо, скаржиться на плісняву у ванній. Даровому коневі в зуби не дивляться; пам’ятайте, що ви — Чорний лебідь.

Багато людей працюють з вірою в результат, хоч дорога до нього буває дуже довга. Щоб вижити в байдужому і жорстокому оточенні й не здаватися, якщо перемога ніяк не дається, треба вірити в себе. Потрібна неабияка сила духу, щоб іти далі, коли родичі й друзі вважають тебе ідіотом. І нема ні підтримки, ні схвалення, ні поваги учнів, ні Нобелівської премії, ні Шнобелівської. Хтось спитає: «Вдалий був рік?», — а ти відчуваєш укол —адже зовні здається, що рік за роком минають марно. Аж раптом — бац! Стається несподіванка, яка все розставляє по місцях. Або не стається.
Повірте, дуже важко вистояти під натиском соціуму, коли здається, що все життя — це низка невдач.