Избранное

Разочарован... Из того, что видел/слышал/читал ранее о Дориане Грее, сложилось обманчивое впечатление чего-то мистического, завораживающего. Однако после прочтения первоисточника всё это улетучилось, как фантастический сон. Не спорю, в произведении затрагиваются важные моральные проблемы, так сказать "вечные", но само повествование довольно нудное и наполнено, на мой взгляд, избыточным описанием и пустыми диалогами (хоть в них и встречаются занятные мысли). Действия мало и оно развивается оооочень медленно. Возможно для глубокого понимания одного прочтения мало, но перечитывать не хочется.

Звісно, цей роман всі прочитали в школі, і я пам'ятала лише основну лінію, та й назва говорить нам, про що він. Вирішила перечитати в рамках завдання "Вікторіанський роман". Добре, що тепер українські книжки можна купити в ел. вигляді, я з задоволенням скористалася такою можливістю.

Щоб зрозуміти цей роман, потрібно знати про те, хто такий Вайлд і якими були його життєві цінності. Інакше роман сухий, прісний, моралізаторський і нецікавий. Для кращого розуміння я почитала критику і продивилася кілька лекцій на ютюбі. Тому якщо розглядати його як ілюстрацію життя і маніфест світогляду Вайлда, то роман цікавий. Якщо читати його у відриві від контексту, то бачимо чоловіка, який живе у вікторіанські часи, живе сам, має незалежні і відмінні від прийнятих у суспільстві погляди. Живе в своє задоволення, і напевно, не завжди його поведінка гірша за життя інших людей. Та все ж його дуже засуджують в суспільстві, всі від нього сахаються і ніхто не хоче бути його другом. Хоча жодних гріхів його не описано, крім того, що дівчина Сібілла, актриса, яку він знав тиждень, драматично покінчила життя самогубством, коли він її відштовхнув, але про це знають одиниці. Усе інше описано досить туманно і без деталей. Відвідини борделів, вживання наркотиків. Але не факт, що якщо б його діяння назвали і почали роздивлятися прискіпливо, то вони були б такими вже жахливими, принаймні як для нашого часу. Ну і убивство Бейзіла в кінці, але воно було, як і все, надто драматичне, награне, на позір.

Герої геть непереконливі, картонні, несправжні. Характери нерозкриті, здебільшого від них маємо лише розлогі просторікування. Їх там троє: сам Доріан Грей, художник Бейзіл і лорд Генрі. Сам Вайлд казав, що ці всі герої символізують якісь сторони його особистості.

І от з одного боку, книжка має гарні яскраві описи, що вражають уяву. А з іншого - довгі малозв'язні висловлювання про красу, мистецтво і мораль з вуст то одного, то іншого героя, які пробігаєш очима, але вони не будять абсолютно ніяких струн душі.

Я рада, що нагадала собі його, але більше мабуть читати не буду. Не вразило, нецікаво.

Эта книга не стала моей любимой, даже в десятке любимых стоять не будет. Вероятно, из-за того, что в книге через чур много описаний, относящихся к искусству, от которого я так далека. Книга показалась скучной, мне не хватило интриги, действий.

Если говорить о самой истории, то она грустна. Молодой юноша, который еще совершенно не сформировался, не имеет собственных ценностей, попадает под влияние двух взрослых мужчин. Художник вселил в него тщеславие тем, что так боготворил его красоту. А лорд Генри, представлявший собой совокупность пороков того времени, своими пышными речами возбудил в этом юноше интерес к себе, а тем самым и к философии жизни, где смысл ее в получении удовольствий.

Конец истории говорит нам о том, что все преступления рано или поздно влекут за собой наказание.