Отец Горио

Самый лиричный, самый трогательный и самый беспощадный из романов великого цикла "Человеческая комедия". Роман, в котором ясно звучат шекспировские мотивы " Короля Лира ".
Трагедия отца, пожертвовавшего всем ради дочерей и получившего в ответ лишь их равнодушие и полное одиночество, - но не раскаявшегося в содеянном.
Трагедия самой бескорыстной, святой и искренней любви - любви родительской...
В целом мне книга понравилась, но при этом сюжет мне показался каким-то простым и немного обыденным... В данной книге автор показывает нам пожалуй все человеческие пороки: эгоизм, равнодушие, злоба, ненависть и т. д. Мы видим главного героя, бедного пожилого и одинокого человека, который всю свою жизнь посвятил дочерям, а в ответ получил презрение и полное одиночество, и по человечески его искренне жалко, но при этом его любовь слепая и эгоистичная, которая соответственно ничего кроме боли и страдания принести не может...  На протяжении всей книги ваше мнение и чувства в отношении героев могут колеблются от жалости до полного недоумения, но при этом сюжет всё равно оставит след в душе и не оставит равнодушным абсолютно никого... Книге я ставлю 4 балла!

Давно не читала французскую классику, немного отвыкла от тех реалий - возможно, поэтому было сложновато читать. Как будто бы сейчас вся эта драма того времени воспринимается как что-то банальное. Но всё равно, было любопытно наконец-то ознакомиться с творчеством Бальзака) Сюжет у книги интересный, книга небольшая, язык простой, довольно много смешных шуток - но и грустного, конечно, много.
Рада, что прочитала, что познакомилась с персонажами этой огромной вселенной Бальзака, но на этом, наверное, знакомство и закончу.

Только что дочитала. Даже говорить не хочется, оцепенение в душе.
Эту книгу стоит прочитать со всей серьёзностью, не как роман, а как реальную историю.
Оноре ясно и точно передал все переживания, мысли и всю жизнь человека.
Когда читаешь, хочется быть другим, хочется стать добрее.
Эффект от этой книги примерно такой же, как от прочтения Ветхого Завета. Закон тебя обнаруживает, показывает во всей твоей наготе и хочется стать лучше, тогда как истинная цель текста показать тебе тебя.
Иоанн Креститель говорил во время своих проповедей: "Кто внушил вам бежать от будущего Гнева?". Так говорил он потому, что покаяние - это не решение измениться, стать лучше. Истинное покаяние - это принять свое наказание, смириться с тем, что гнев будет обрушен на тебя за все твои грехи.
"И познаете  ИСТИНУ, и ИСТИНА сделает вас свободными"(©Иисус Христос)

Поначалу было непривычно читать из-за большого количества описаний. Людей, обстановки, только и думай поначалу зачем эта вода. Как оказалось это была вовсе не вода, и для того чтобы все оказалось целым действительно нужны были эти описания, которые я не очень люблю. К концу открывается полная картина жизни того времени. такое своеобразное сравнение жизни бедных и богатых людей того времени. И довольно противоречивые чувства вызывает отец Горио. Его и жалко, и в то же время понимаешь, что он сам выбрал этот путь, сам на это пошел

Бальзак гений прописывать человечесий характер, однако он много оставляет за ширмой. Текст невероятно сложный, пробираться через слог - отдельнай мазахизм. Сюжет нагромажден несколькими повествовательными линиями. Это история в истории.
Отец Горио живет в дешевом пансеоне для отбросов общества, однако своих дочерей он пристроил в выший свет. Они изредко его навещают, чтобы папочка помогал им с финансами. Узнав об этом, сожители пансиона начинают шептаться за спиной папаши Горио, а некоторые подумывают, как провернуть аферу.
Произведение в конце вызвало жалость у отцу Г., из-за любви к дочерям он готов отдать всё. Но тут вспоминаешь его прошлую жизнь при дворе и пониманшь, что: а может он заслужил? Судьба Горио - судьба шекспировского Лира.

«Батько Горіо» – роман-трагедія від майстра натуралізму Бальзака. Варто зазначити, що він є одним з його кращих романів завдяки майстерності оповіді і художнім прийомам. Бальзак – майстер деталі.
Що ж, традиційно варто почати з короткої оповіді сюжету. Початок ХІХ століття. У занедбаний пансіон «Пані Воке», що знаходиться на вулиці Нев-Сент-Женев´єв, що у Парижі, оселяється старий вермішельник. Це був такий собі прихисток для тих, хто не міг оплачувати проживання у нормальному житлі.
Поступово з «найрозкішніших» апартаментів у цьому бридкуватому пансіоні він оселяється у все більш і більш скромних. Господиня пані Воке та пожильці дивуються цьому та ще й кепкують з нещасного старого, думаючи, що дві гарненькі панянки, що часом навідуються до нього є його коханками, і що Горіо втратив глузд, вирішивши економити на собі, щоб не відмовлятися від утіх з молодими дівчатами. Згодом виявляється, що вони є його дочками. Тут у мене почали закрадатися якісь сумніви щодо його потрібності та щодо справжності любові його дочок.
З розвитком роману розумієш, що більше любили того, хто мав більше грошей, що усім на світі керують ті ж гроші. Не гребували торгувати і почуттями, такими як любов, честь, повага чи вірність.
Горіо до останнього вірив, що дочки люблять його так само палко, як і він їх, адже повністю присвятивши своє життя їм, він очікував на доброту і щирість з їх боку. А ті віддячили тим, що дозволяли йому відвідувати їх лише рано вранці, зайшовши крізь чорний вхід, соромилися його імені, не їздили з ним на прийоми, а все тому що він – вермішельник. Горіо марнів на очах: «Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, якому можна було дати не більше сорока років, високий, повний, веселий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих,— перетворився на сімдесятилітнього дідугана, тупого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, вицвіли і вже не сльозилися; здавалося, що з червоної крайки їх сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у других».
Діти Горіо безжалісно оббирали його: не маючи щастя у шлюбі, вони заводили коханців, які не приносили нічого, окрім як душевного болю та боргів, за які був вимушений платити Горіо через душевну свою доброту. О, сліпа батьківська любов!..
Найбільше з усього мені запам’ятався момент, коли Горіо розпитував юнака на ім’я Растиньяк, про якого я розповім вже зовсім скоро, про своїх донечок: як вони були зодягнені, про що говорили, що пили та їли: «Сусіде,— сказав він,— я бачив пані Дельфіну. [...] — Розкажіть же мені про неї,— попросив він. [...] Ежен, що вперше зайшов до Горіо, та ще тільки-но намилувавшись розкішним убранням дочки, не міг приховати подиву, побачивши, в якій конурі живе батько. Старик лежав на вбогому ліжку, під злиденною ковдрою, прикривши ноги ватним покривальцем, зшитим із шматків старого одягу пані Воке. [...] Від вигляду цієї кімнати стискалось і хололо серце; вона схожа була на найпохмурішу тюремну камеру. [...] — Боже мій! Ви з нею розмовляли, що ж вона переказувала мені? «Нічого»,— подумав Ежен, а вголос відповів: — Вона сказала, що посилає вам щирий дочірній поцілунок. — На добраніч, сусіде, спіть спокійно, бажаю вам прекрасних снів. А для мене ваші останні слова — здійснення найкращих снів. Хай помагає вам Господь в усіх ваших бажаннях. Для мене ви були сьогодні добрим ангелом, від вас на мене повіяло моєю дочкою. «Бідолаха,— думав Ежен, лягаючи спати.— Він зворушив би і кам´яне серце. А дочка його дбає про нього не більше, ніж про турецького султана».
Як ви вже мабуть здогадалися, це не єдина сюжетна лінія у романі. Бальзак описав не лише страждання батечка Горіо, як його називали мешканці пансіону, який, як-то кажуть, «из князи в грязи», але й на контрасті з цим – історію молодика Ежена Растиньяка, жителя півдня, який розчищував собі шлях нагору, пізнаючи всі брудні та бридкі таємниці парижан, не гребуючи випробовувати їх у дії. Він палко жадав зрозуміти систему, долучитися до неї: спершу, одружитися з грошима, а вже потім шукати кохання, при цьому дотримуватися вірності
– необов’язково.
Растиньяк належить одночасно і до буржуазного, і до провінційного світів.
На перший погляд, вони кардинально різняться один від одного, між ними точно є нездоланна прірва, але у Бальзака чітко відчувається, що ніякої безодні немає, оскільки авторові вдалося влучно продемонструвати, що ці два світи поєднані саме внутрішньо, як це видно на прикладі Растиньяка.
Хоча він і здавався мені досить милим юнаком, незважаючи на його метаморфози зі скромного студента у безжалісного спокусника, він зміг вистояти проти системи та навіть кинув їй виклик: «Ну, тепер побачимо, хто кого!» Продовження історії життя Растиньяка ми спостерігаємо у наступних романах циклу «Людська комедія».
Доньок батька Горіо навіть не хочу обговорювати, тому що, власне кажучи, їх прекрасно характеризують ці слова: Бідні Лицемірні Дурепи-Аристократки. Більше додати просто нічого.
Ось такий-то він, світ Бальзака. Аж занадто реалістичний, але у цьому-то і полягає весь мсьє Бальзак: прискіпливий інтерес до деталей і маніакальна жага грошей. Навіть якщо доведеться йти по головам. Навіть якщо і зруйнувати чиюсь долю. Навіть якщо і вбити. Життя людини – безцінь. Хіба воно чогось вартує? Ось те, до чого і апелює Бальзак! А конкретніше до того, що роман у даному випадку є антиприкладом моделей життя, використання яких згубне. Він, прямо-таки, кричить: ось, що буде, якщо жити аморально! Не наслідуйте цих бідних людей! Зупиніться! Невже ви забули, що таке Любов?..