Цитаты из книги Терпкость вишни

- Велика кухня, - оцінила Вікторія, роздивляючись довкруги. – А радше кухня-лазничка. - Добре, хоч унітаз поставили в іншому місці. Уявляєте собі? Одна смажить млинці, інша какає.

*** - Комплекс відмінника, так? – усміхнувся Травка. – Коли тебе як слід не вичавлять, ти почуваєшся недолюбленим…

*** - Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини. - Додай іще, що перед сном ти заглядаєш під шафу і попід стіл, щоб упевнитись, що там немає вампірів.

*** - Просто я ще не зустрічала такого хлопця. - Якого? – дражнив мене Ірек. - Такого, хто б подобався мені більше, ніж мій тато. На жаль. - Чому на жаль? - Ну, бо мені якось незручно, що хтось чужий видається мені більшим авторитетом, ніж тато.

*** - Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться. - Добре, мамо, ми сходимо, - пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. – То всього найліпшого. Здоров’я. - Власне, здоров’я, - повторила пригніченим голосом бабуся. – Бо той аморокс підступно витає в повітрі. Може за атакувати кожного, навіть таких молодих чоловіків, як ви з Павлусем. Так казали в телевізії.

*** - Вишеслава читала Достоєвського в сім років, - тато дозволив утягнути себе в перегони талантів. – Правда? Правда. Читала, бо це єдине, що він зоставив у моїй кімнаті. А потім мені ввижалася ночами якась закривавлена старенька.

*** - Отак і роблять молоді люди. Весь час чогось чекають. Їм здається, що життя ще не почалося. Що почнеться за тиждень, за місяць, але ще не тепер. А потім людина несподівано старіється і тоді задає собі питання: чим було усе це чекання. Але тоді вже запізно…

*** - Я ставлю ще салат з майонезом, - запропонувала Мілена. – Татів експериментальний виріб. Буде чудовий наповнювач на ранок. - Наповнювач чого? – запитала я. - Блювоти звичайної, - просвітила мене вона. - Ти, певно, ще цього не знаєш, - озвався Травка, - але якщо людина під час бодуна хоче ригати, а немає чим, тоді вона й насправді мучиться. Тому наповнювач блювоти – це дуже корисна річ, особливо, якщо він жирний, густий та огидний на смак. - Бо такий легше виходить на поверхню, - закінчила Мілька, принюхуючись до вмісту слоїка. – Цей буде в самий раз. Не втримається у шлунку й п’ятнадцяти секунд.

*** - Це було так, - почав Олек, підливаючи собі горілки до пива. – Оди н чувак заради експерименту нажерся якихось грибочків. Почекав хвилю і раптом – зблиск. У візерунку штор він побачив модель усесвіту. Що містилася в одній простій фразі. Він відкрив сенс життя. Але коли його на другий день розбудили, він нічого не пам’ятав. Зостався лише тьмяний спогад, що хвилину тому він мав доступ до найбільшої таємниці космосу. - І що? І що? - За тиждень він знову скуштував грибочків. Цього разу нагледів модель всесвіту на килимі й оббивці канапи. Але на другий день знову порожнеча. І так повторювалось ще кілька разів. Урешті він вирішив як слід приготуватися, налаштував аркушик, ручку. Наївся грибочків і чекає. Коли його осяяло, мигцем усе записав. Оту єдину, важливу для людства фразу. Рано встає, кидається до аркушика і читає: «Коли б я став на крісло, то дістав би кінчиками пальців до стелі». Ми вражено мовчали.

*** - На жаль, після тридцяти життя втрачає смак. А знаєте, чому? Бо всі найважливіші спогади закарбовуються раніш. - А потім? – допитувалася Вікторія з такою напругою, ніби їй от-от мали стукнути ті кляті тридцять років. - Потім… пам'ять уже нагадує повне горня, до якого й надалі ллється вода. Нові пережиття вже не закарбовуються до неї з такою чіткістю. Вже ніщо не має такого значення. Навіть якби людина полетіла на Марс, це абищиця порівняно зі спогадом із часів, коли вона цупила яблука з сусідського саду. - О Боже, - зітхнули ми хором. Усі семеро. - Так, - покивав головою Даніель. – Тому збирайте спогади, поки горня ще не повне.

*** - Коти? – Даніель на хвилину замислився. – Вони знають, чого хочуть. Але голову можна закласти, що якби вони були вдвічі більші, ніж є, їх заборонили б тримати в хаті. А пси, нехай і втричі більші, все одно були б друзями людини. Подумайте про це.

*** - … Бо Малинка вже два дні реве, що мусить навчитися шити, інакше втратить свою половинку. Наче половинки йдуть через такі прозаїчні приводи. - А через які приводи вони йдуть? - Якщо це половинки, то через жодні. Вони перебувають у безперервному екстазі і навіть гадки не мають про розлуку чи зраду.

*** - Ну так, невідомість – це найліпший із психотропів, - Болек усміхнувся. – Тому в наступному житті я хочу бути безтурботним усміхненим зайчиком. Найліпше пасхальним.

*** - Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, - він замислився. – На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив. - Це погано, що ми уникаємо болю? - Колись я думав, що добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.

*** - Раніше я мав згідливіших репети торів, - зізнався Мілек. – Вони писали за мене контрольні. А потім прийшла ти – і все закінчилося. - Я тобі вже пояснювала, чому. - Знаю, знаю. «Якщо тебе скрізь возять, ти розучуєшся ходити, бо не мусиш послуговуватись ногами. А потім уже не можеш, навіть якщо хочеш». - Ну бачиш! – зраділа я. – Ти запам’ятав! Я хотіла, щоб він послуговувався ногами. Поки не пізно. - Все чудово, - зітхнув Мілош. – Просто вже два роки, як я не маю жодних кінцівок, розумієш?

*** Я люблю натовп. У натовпі ти не мусиш хизуватися, вирізнятися, іскритися гумором і засліплювати інтелектом. Нікого не обходить, що твої джинси по коліно в болоті, на блузці діри (зіткнення з цигаркою), а замість «Кензо» ти смердиш пивом (зіткнення з пластиковою склянкою). Натовп безпечно огортає тебе й дозволяє на хвилину забути про себе. Про те, що було і що буде. Бо важливо лишень те, що тут і тепер. Те, що я можу верещати разом із рештою: «Гей, чи знаєте, діти, нема влади на світі!» І бодай хвилину в це вірити.

*** - Я ніколи не думала, що люди такі бридкі. - Це вплив телебачення. А зокрема, музичних програм. Людина думає, що світом ходять самі секс-бомби обох статей, а потім опиняється на вулиці і не вірить власним очам!

*** Вікторія допомагає нам готуватися до іспитів. Ні, вона не перевіряє наші знання і не ксерить нам матеріали. Вона робить те, що роблять жінки героїв. Готує, прибирає, пере та втішає, що все буде гаразд.

Я люблю натовп. У натовпі ти не мусиш хизуватися, вирізнятися, іскритися гумором і засліплювати інтелектом. Нікого не обходить, що твої джинси по коліно в болоті, на блузці діри (зіткнення з цигаркою), а замість «Кензо» ти смердиш пивом (зіткнення з пластиковою склянкою). Натовп безпечно огортає тебе й дозволяє на хвилину забути про себе. Про те, що було і що буде. Бо важливо лишень те, що тут і тепер. Те, що я можу верещати разом із рештою: «Гей, чи знаєте, діти, нема влади на світі!» І бодай хвилину в це вірити.