Критика русского символизма. Том I

Если вы интересуетесь литературной жизнью общества 19 - начала 20 века, поэзией серебрянного века, писателями и произведениями, а также литературоведами, критиками и публицистами - вам эта обзорная статья понравится.

Обращение Тургенева к его предсмертном письме к Л.Н. Толстому - это не частный случай, это достойный подражания пример самопожертвования и примирения ради будущности великой русской литературы, свободы и развития общества.

Хорошо замечено по поводу основной темы упадка отечественной литературы. С одной стороны учтена всем известная тенденция, так называемое оружие стариков против молодых: "... во времена их молодости и небо было яснее, и земля плодороднее, и девушки красивее, и писатели талантливее" и подобное в том же духе. С другой, верно написано по поводу тогда еще только проявляющейся, а сейчас уже повсеместно и даже в порядке вещей поверхностной критики, невежества, коммерциализации литературы. Достаточно познавательно и кратко проведен обзор современников Мережковского из числа критиков, писателей и поэтов. Советую всем для общего кругозора.

Читаєш цю публіцистичну статтю російського символіста про духовну кризу кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя і мимоволі згадується українське політичне сьогодення. І тоді, й тепер – гостра потреба революції – не зовнішнього протистояння «проти плоті і крові», а перевороту в душах і умах людей.

Д. Мережковський цей процес викладає у його логічній послідовності, забігаючи далеко наперед і передбачаючи наслідки явних йому тенденцій. Ми ж не просто мусимо докласти зусиль для його здійснення, а вже є свідками та учасниками реалізації цього перевороту. Тому спробуємо разом з російським публіцистом простежити усі етапи перебігу революції розуму(гідності у випадку нашому).

Сучасне йому суспільство потонуло у хвилях позитивізму – філософії тілесного комфорту та спокою, абсолютизації земного буття; та його російському варіанті – самодержавстві та російському православ’ї, у якому

«архиереи наши так взгнузданы, что куда хошь поведи».

Клас, а точніше, спосіб мислення, який у ньому переважає, Д. Мережковський називає «міщанством», вкладаючи у це слово максимум негативу, більшим за який може бути хіба що непримиренне ставлення до його крайнього прояву – «хамства». Це – клас людей, матеріально благополучних, не в тому розумінні, що купаються в розкошах, а в тому, що задовольняються «чечевичной похлебкой умеренной сытости»; проте примітивних, посередніх, сірої маси –

«толпы сплоченной посредственности(conglomerated mediacrity) <…> толпы без невежества, но и без образования»

, як цитує Д. Мережковський герценівське бачення цього явища.

Такий натовп хоче задавати тон життю не лише однієї країни, а й континентів та цілої світової спільноти. Він не знає Божого дару свободи, яка за висловом письменника може претендувати на ще одне ім’я для Всевишнього; є повністю вкоріненим у рабстві, а рабство – в ньому.

Каже Д. Мережковський:

«Одного бойтесь – рабства, и худшего из всех рабств – мещанства, и худшего из всех мещанств – хамства, ибо воцарившейся раб и есть хам, а воцарившейся хам и есть черт – уже не старый, фантастический, а новый, реальный черт, действительно страшный, страшнее, чем его малюют».

З цієї фрази найбільш доречно буде перейти на сучасний стан речей. Хамів у наші дні, у нашій державі дійсно не бракує. «Грядущий Хам», про якого пророкує письменник у своїй статті, - реалія сьогодення. Він позначає не просто якусь одну особу чи групу осіб, а спосіб мислення мас, якого ще не всі позбулися від радянських часів з їхньою «чечевичной похлебкой умеренной сытости» в ролі основного(і єдиного) аргумента на свою користь.

Інша проблема – позитивізм, «обмельчение христианства» як основа світогляду багатьох. Ніби й сповідуються істинні цінності, проте всі вони існують у площині видимого світу, відкидаючи те, що знаходиться за його межами. Слідуючи за ними, суспільство ніколи не досягне Бога, відповідно і свободи, а швидше заперечить їх. Зате інтелігенція, яка покликана іти на чолі народу, роздуває своє самолюбство і марнославство вивченням пустих, популярних для свого часу доктрин, - всеможливих «ізмів» у часи Д. Мережковського(нігілізму, матеріалізму, ідеалізму, реалізму, марксизму) та епатажно-революційних за своєю формою вчень епохи постмодернізму.

Д. Мережковський, пишучи «Грядущого Хама», перебував на часовому суспільному роздоріжжі – чітко бачив духовну кризу довкола себе, усвідомлював можливість її поглиблення та потребу перевороту у головах мас, але точно не міг сказати, що із цього вийде.

У його Хама три обличчя: самодержавство, російське православ’я, різноманітні лжевчення, які засмічують розум інтелігенції. «Эти три начала духовного мещанства соединились против трех начал духовного благородства: против земли, народа – живой плоти, против церкви – живой души, против интеллигенции – живого духа». Усі ці три компоненти з певними своїми часовими особливостями загрожують тепер і Україні.

Д. Мережковський, ще не бачачи процесу виходу своїх сучасників з духовної кризи, подає власний план її розв’язання:

«Для того, чтобы, в свою очередь, три начала духовного благородства могли соединиться против трех начал духовного рабства и хамства – нужна общая идея, которая соединила бы интеллигенцию, церковь и народ».

Ми ж є не просто свідками такої ідеї, а вже самого єднання як її наслідку, яке пророкує публіцист. Усі: інтелігенція, церква, народ стоять зараз на Євромайдані, відстоюючи свободу, гідність, ціною власної крові кидаючи виклик рабству і хамству.

Але це – лише зовнішні, суспільні прояви. Основою внутрішньої революції свободи Д. Мережковський бачить Христа та істинну віру в Нього. Вона є тією ідеєю, яка здатна об’єднати і створити новий вільний народ. Хай би скільки завгодно боролися проти релігії носії прогресивних вчень, які заперечували Бога, серед інтелігенції на зламі ХІХ – ХХ ст. та радянські ідеологи не в такому вже далекому від нас минулому, але заклик:

«Не против Христа, а со Христом – к свободе»

повинен стати дороговказом для тих, хто бореться за національне щастя. Без Христа свобода втрачає своє істинне значення, підмінюючись свавіллям нігілістів чи анархістів та уярмленням народу на користь комуністичної партії. А слова, якими закінчується стаття, повинні у кожного вселяти певність та надію:

«Хама грядущего победит лишь грядущий Христос»

.

Валерий Брюсов – известнейший поэт того времени, когда слова обрели особую мелодичность, красочность и витиеватость, – Серебряного века. Валерий Яковлевич писал не только восхитительные стихотворения, но и публицистику и критические статьи, разрабатывал теории символизма. Статья «Ключи тайн» – это изложение его лекции, прочитанной в Москве, об искусстве. Писатель рассуждает об искусстве, о том, как люди, забыв об истинном его назначении, возвели в ранг обыденного, житейского. Соглашусь с тем, что оно не может быть только отражением жизни. И Валерий Брюсов отмечает:

Нет искусства, которое повторяло бы действительность <…> В скульптуре дается только форма без окраски, в живописи только цвета без формы, тогда как в жизни то и другое неразделимо.

И, на мой взгляд, это совершенно правильное и разумное умозаключение. Для чего нужно исскуство и, главное, – что есть искусство – об этом рассуждения предтечи символизма. Есть ли искусство выражением того, что мы называемой красотой? Красота ведь это относительное понятие. Для меня, например, ворон – это нечто прекрасное, олицетворение силы, тайны и мудрости. Для кого-то же это будет воплощением безобразности и зловещности. Поэтому свести понятия «красота» и «искусство», безусловно, можно, но будет ли это абсолютно верным утверждением, дающим четкий ответ на поставленный вопрос? Что касается научных исследований, Валерий Брюсов подчеркивает:

Современная наука оказалась пока бессильной справиться с загадкой искусства.

Почему? Весьма связно это объяснено в статье.

Всё же искусство внутри нас, это выражение мысли, чувств в их апогее. И, мне кажется, единого решения данной проблемы, которую осветил писатель, мы не найдем, потому что каждый из нас – индивидуальность, и каждые явления, события мы переживаем по-своему, согласно нашей внутренней природе.