Рецензия на книгу
Искра жизни
Эрих Мария Ремарк
RomanShaleyko22 апреля 2018 г.Цей роман викликав у мене абсолютне захоплення. Він цілковито заглибився в мою свідомість і повністю заволодів моїми чуттями. Роман «Іскра життя» Еріх Марія Ремарк присвятив своїй Сестрі Ельфріді Шольц, яку нацисти стратили за антивоєнні та антигітлерівські висловлювання у 1943 році. І це було вперше в літературній кар’єрі письменника, коли при написанні твору, він не міг послатися на власний досвід, а працював, спираючись на офіційні документи та свідчення інших людей. Події роману відбуваються у вигаданому автором німецькому концтаборі Меллерн, прототипом якого слугував горезвісний Бухенвальд. Дія твору розпочинається незадовго до капітуляції Німеччини, у березні 1945 року.
Сказати, що життя ув’язнених жахає, - це не сказати нічого. Перед нами постають, як вони самі себе називають, скелети. Змучені, зломлені люди, які вже не живуть, а просто існують. Кожного дня машина-труповозка забирає з бараків десятки тіл, після чого їх спалюють у крематорії, розташованому на території табору. «Вилетіти через димар» - такий табірний вислів для смерті в крематорії побутує серед «скелетів». Через те, що бараки переповнені, часто доводиться спати прямо на вулиці. Про добру їжу годі й мріяти. Тим, хто сильніший і може працювати, щастить трохи більше, бо до них ставлення дещо краще. А от зовсім безсилі і хворі відправляються до Малого табору очікувати скорої смерті. Це вже, можна сказати, передпокій потойбіччя. Наступна (і остання) зупинка у їхньому житті – крематорій.
Але попри всі страждання у душах цих мучеників, як не дивно, залишається місце для людяності. Вони, як можуть, допомагають одне одному (харчами, одягом, зручнішим місцем у бараку тощо), особливо тим, хто знаходиться найближче до межі між життям і смертю. Адже «Життя є життя. Навіть найнужденніше». Хоча довго горювати через втрату товаришів не доводиться. У цьому місці смерть – це звичне явище. Її очікують щодня, щохвилини. Ти радієш, що сьогодні вона прийшла не по тебе, знімаєш з щойно померлого речі де кращі і чекаєш на її новий візит, сподіваючись, що і наступного разу вона обере не тебе.
Не дивлячись на те, що навколо смерть, голод, страх, в серцях в‘язнів все ж жевріє надія на близьке визволення, яка багатьом не дає померти. Хоча про неї й бояться говорити вголос, бо занадто вже казково виглядає перспектива звільнення після багатьох років страждань в ув’язненні. А ще їм страшно піти з життя напередодні порятунку, адже помирати перед кінцем – найтяжче. «Чекання, наче сітка, німо висіло над табором і виловлювало всі надії і страхи».
Та визволення настало. І коли ув’язнені побачили наближення американських військ, «це був наче далекий електричний контакт, який з’єднував тисячі сердець». Неймовірне стало реальністю. Але у Ремарка не буває післявоєнного хепіенду. Рани, залишені війною на долях людей, не перестають гноїтися навіть після її завершення. Життя після пережитого вже ніколи не буде колишнім. І тепер наших «скелетів» очікує нове випробування – пристосування до вільного і мирного життя та знаходження в ньому місця для нових себе. «Перспектива звільнення була настільки примарною і неймовірною, що більшість далі й не планувала. Та ось зненацька прийшло звільнення, а за ним виявився не райський сад із дивами, зустрічами, об’єднаннями родин і чарівними поверненнями років у час без злигоднів – звільнення прийшло, а за ним самотність, сумні спогади, розгубленість, а попереду – пустеля і крихта надії».
Роман мене дійсно вразив і я можу рекомендувати його всім, хто готовий пропустите через себе усі жахи концтабірного життя.6767