Рецензия на книгу

• 

  zadnipriana23 марта 2018 г.

  "Кімната" не відпускає. Після неї багато думок, емоцій, ідей.
  В мене чимало запитань до сюжету, до логіки викладу, до персонажів. При цьому я прекрасно розумію глибину висвітлених проблем: питання соціальної адаптації, глибока прив'язаність матері до дитини, соціалізація та її значення для нас, бажання жити та виживати. Але обрана форма викладу дивує: від першої особи, 5-річного хлопчика, в теперішньому часі. Не знаю, хто як, але я не повірила в цю історію. Авторкою було зроблено все, щоб розчулити читача, надавити на емоції, але розповідь від імені дитини особисто для мене непереконлива. Ну не говорять так діти! Не роздумують вони таким чином. Хоча багато чого і цілком реалістично - буквальне сприйняття світу, безпосередній опис практично ВСЬОГО без упереджень. А всі дивинки в поведінці Ма та хлопчика можна просто списати на посттравматичний синдром: всі її нелогічні слова, вчинки, плани та рішення. Мені не вистачило глибини, якогось "психологічного" копання, аналізу, мотивації вчинків, хоча я чудово розумію, що в обраній формі викладу це нереально. А при розповіді від третьої особи довелось би докласти куди більше зусиль. Розповідаючи ж від імені хлопчика багато чого можна лишити "за кадром".

  Мені було страшенно шкода Джека, для якого кімната не була ув'язненням, який 5 років почувався в любові та безпеці, а потім стикнувся зі світом. І тут я абсолютно не розумію логіки матері: вона планувала втечу, уявляла життя на волі, але при цьому обмежила світ хлопчика уявою, свідомо загнала його в рамки, не розказавши йому правду про решту світу. Але ніхто не може її осуджувати: вона робила так, як вважала за краще, бо вона мати. Розумієш, наскільки особистими є кордони кожної людини, наскільки суб'єктивним є особистий простір. Що для одного норма - те для ішного в'язниця.

  4

  375