Рецензия на книгу

• 

  Аноним27 января 2018 г.

  Кожному своє - і рід, і правда, і путь...

  Тут все інакше - і земля, й повітря, й світ,
  Бо вже нема того життя, що тягарем тягнеться вслід.
  І шлях попереду в терні, а відступити - зась,
  Бо доля правильним шляхом галопом понеслась.
  І де той світ та те життя, що п'ять років тому
  Без паузи та каяття занурилось в пітьму?
  І хто б сказав мені тоді що буде ця війна,
  І що багато що в усіх повідбере вона?!
  Що геть переплелись шляхи, заплутались вкінець,
  А хто там правий, винний хто - нехай усім би грець!
  І відкараскатися як від зову земель Сходу,
  Коли у нас тут ллється кров свого, мого народу?
  Нащо, нащо є поклик твій, далекий Близький Схід?
  Чому і як, з яких це пір, з яких минулих літ?
  Невже мені ні тут, ні там немає майбуття,
  А до моїх яскравих мрій не буде вороття?
  О, хто б сказав роки тому, що жити так не можна,
  Тоді би серцю моєму було б не так тривожно!
  Невже таки я зможу все і поклик недаремний?
  Однаково попереду часи ще більш буремні...
  І тут війна, і там війна, війна з усіх усюд!
  Війна - то ні, не героїзм, то біль, то смерть і бруд,
  То - горе біль, нелюдський жаль, а відступити - зась,
  Бо долі тут чи так, чи так віддався кожен з нас...

  Не збиралася писати цю рецензію українською мовою, бо ще на початку читання вирішила: писатиму тією мовою, якою думаю. Хоча до цього я писала рецензії на всі книжки Люко Дашвар саме українською... Пам'ятаю пустку й біль у серці, коли читала трилогію "Биті є" - це був той час, коли мене ледь не "завалили" на творчому конкурсі під час вступу до університету, вистававши мені, що перемагала у багатьох включно із всеукраїнськими творчих конкурсах серед школярів, рекордно низькі бали на обох етапах... Побивалася дарма, з якогось дива останнє бюджетне місце на журналістиці того року таки дісталося мені. Можливо, через грамоту, отриману у Києві за конкурс "Дні творчості Ліни Костенко" і мій вірш, присвячений цій поетесі... Та то я відволіклася. Немає серед моїх книжок вже жодного твору Люко Дашвар, хоча раніше купувала я їх усі до своєї бібліотеки. І я довго думала, чи читати мені "Покров", бо надто вже делікатна й болюча тема є тлом подій сучасності. Але таки прочитала. І не пошкодувала.

  Славний багатий козак Ярема Дорош в 1843 році їде в село, що носить ім'я його роду - Дорошівка. Їде з тяжкою місією - поговорити зі своєю вінчаною дружиною - гордовитою польською шляхтичкою Станіславою, матір'ю його законного двадцятирічного сина Валеріана... Поговорити про те, що кохає він не її, а іншу - юну й бідну Перпетую з роду Ізоватових, яка щойно народила йому сина Гната... Та полька вже все знає й кляне-проклинає рід невірного чоловіка - згинуть кляті Дороші за сім поколінь!

  А в 2013 році двадцятисемирічна Мар'яна копирсається в старих архівних документах у пошуках нащадків Яреми Дороша. І робить вона це за проханням свого коханця Хотинського, разом з яким працює в рекламній агенції. Тим часом її найкраща подруга - медсестра Поліна йде на Майдан, який вже охопила нестримна "революція гідності", метою якої є, за виразом однієї з другорядних героїнь книжки скидання "головного міністра Яника" - зрадника з порожніми очима. Ех... А в батьків Мар'яни - Аїди й Валентина - своя драма й своє ставлення до майдану, як і в самої дівчини... Однаково, то в книзі не головне.

  Відверто кажучи були моменти, колі героїня мене відверто дратувала - то сліпотою щодо Хотинського, то вчинками стосовно Ярка й Полі, зневагою до батьків, небажанням врешті визначитися з тим, чого й кого хоче. Проте я їй співпереживала. Неприємно вразило мене, як вчинила Люко Дашвар із вже знайомими мені по трилогії "Биті є" Гоциком, Макаром та Галинкою-ялинкою. Стало млосно. Якого біса? Взяти винести такий вирок... Та ж вона - автор, бог у всесвіті своїх персонажів.

  От і з нами Бог в нашому Всесвіті вчиняє як хоче. Не питає, задоволені ми тим, чи ні.
  Власний рід, таємниці, життя, прагнення - все може розбитися вщент, як-от об війну. Донбас, Дамаск, Тріполі, Багдад, Сана - че тільки ті місця, що на шпальтах газет та у інтернет-заголовках. А скільки на світі війн, на які всім взагалі начхати?! Голод, смерті, теракти, "килимові" бомбардировки й загребущі руки, які шурхотять грошима з товстих пачок... Хай би вам грець! Як кажуть мої друзі з Сирії, Лівії та Іраку, є в арабських народів одне таке досить витончене прокляття - бо неможна бажати комусь смерті, бумерангом повернеться й по найдорожчому вдарить - а звучить воно так: хай Бог подарує дні твого життя більш достойному. Тобто, ви не смерті комусь бажаєте, а життя. Тож, хай Бог подарує дні життя кожного товстосумого покидька, що винен у проливанні людської крові в усіх точках світу, комусь більш достойному. А поки усім свій шлях.

  Трохи засмутило, що фінал у книжці досить відкритий. Що буде-таки з відсотками Дорошевої спадщини? І чи неречуть Андрієм того, кого подарувала доля?

  26

  2,8K