Рецензия на книгу
Chanson douce
Leïla Slimani
bronzovka19 ноября 2017 г."Я назову тебя солнышком, только ты раньше вставай."
Чого потребує від нас світ, суспільство, саме життя? Чи можна стати щасливим не на мить, а трохи довше, чи можна на щось розраховувати в цьому мінливому та, звичайно, несправедливому світі? Як любити людей поруч себе, і чи можливо це в принципі? Так багато питань повиверталось із свідомості завдяки такій простій, майже клінічній оповіді про психопата.
А ви як гадаєте? Хіба дарма люди вигадали релігію (та й не одну), що вчить кротості та пояснює недосконалість буття? Мабуть саме цього не вистачає всім учасникам драми. Мати, в млосній гонитві за діловим успіхом нащось народжує двох малюків, батько, що віддаляється від сімЇ у пошуках власного хисту - з одного боку, і - крихкий уламок свого власного Армагеддону - ЛуЇза. ЛуЇза, без якоЇ вони безпорадні. ЛуЇза, яка насправді нікому не потрібна з ЇЇ великими і малими проблемами, спогадами, штучними манерами і неподдільною погордою.
Як трапилося, що ці двоЄ світів зіштовхнулися і розлетілися на друзки? Можливо, це капіталізм зробив обивателів такими черствими до чужоЇ долі і чужих проблем? Мабуть. А ще - недосконалість наших міжособистих відносин, небажання розібратися в собі і інших, небажання взагалі мати проблеми у гонитві за успішністю. Мати все - і нічого за це не мати. Недаремно в книзі спливає мотив спокути "Хтось має померти."
Тож книга непогана, якщо скупою манерою переказу змушує зайвий раз замислитись над власним життям.41,2K