Рецензия на книгу

• 

  Аноним16 августа 2017 г.

  Спершу я був у захваті від того, настільки цікавий світ придумав Дік, і настільки відчуття від нього відрізняються від відчуттів від фільму. Фільм я дивився дуже давно і вже зовсім не пригадую сюжету, але за відчуттями там все було зовсім інше. І тут все інше. І все по-своєму дуже добре.

  Найсильніший момент книги - це те, як Дік показує межу між людиною і не-людиною. Хоча його андроїди нічим не відрізняються від людей, вони біологічні, тобто, скоріше клони, але ця межа показана надзвичайно сильно і правдоподібно. Очевидно, і що насправді це книга не про штучний інтелект, а про людину і людяність. Про межу, яка проходить серед людей, ба навіть всередині кожної людини.

  Дуже сильно показано, як герой прихиляється до андроїда, починає її любити, але потім раптово бачить, що насправді це бездушна машина. Вона може любити інтелектуально, чи з якогось розрахунку, але в неї по суті немає емоцій, а точніше немає емпатії. Взагалі ця книга саме про емпатію, яку Дік розглядає як те, що відділяє людини від не-людини.

  З точки зору логіки це не дуже переконливо. Чому це клони не відчувають емпатії? Це зовсім нелогічне припущення, але Діку воно було потрібне, аби збудувати сюжет, конфлікт і показати драму. Коли ти кохаєш Іншого, а цей Інший дійсно інакший у екзистенційному сенсі, і рано чи пізно настане момент, коли ти вжахнешся, зіткнувшись з цієї інакшістю. Коли він відриватиме ніжки у павука, аби перевірити, скільки тому вистачить для руху. Чи вб'є того, кого ти любиш. Не зі зла і нічого при цьому не відчуваючи, рухаючись якимись лише йому відомими мотивами - доцільністю, логікою, інтуїцією, чим завгодно. Може навіть якоюсь його власною емпатією, відмінною від твоєї. Я думаю, що кожен з таким стикався. Тут просто це підкреслено і зведено в абсолют, до різниці між двома видами розумних істот. Але насправді ця межа проходить між будь-якими двома людьми, адже навіть найближчі один до одного люди все одно в чомусь лишаються чужими й інакшими, і якщо мати клепку і не закривати очі, то можна чудово бачити цю бездонну прірву інакшості.

  Мені не сподобалася лінія Мерсера, вона сильна випадає із досить логічного світу, це ніби якась галюцинація і маячня. Хоча зрозуміло, звідки Дік це брав, з власного наркотичного досвіду, також інтуїтивно зрозуміло, навіщо воно йому тут, але від нього відгонить маразмом надто сильно, щоби воно могло мені сподобатися. Чи, іншими словами, це фентезі або містика, а не наукова фантастика. Я прихильник твердої наукової фантастики. І також "твердого" фентезі (тобто де все чітко і логічно пояснено, обумовлено і несуперечливо в межах світу). Я не люблю польоти думок, схожі на марення психічно хворого, навіть якщо за допомогою цього передаються якісь глибокі ідеї. Однак з Діком без цього ніяк, така вже його особливість. Це було відчутно навіть у "Людині у високому замку".

  Попри недоліки, у книзі тим не менш дуже багато того, що мені сподобалося і вразило, тому це точно шедевр, який значно піднімається над звичайним рівнем белетристики. Я все таки гадаю, що до Бредбері чи Воннегута це не дотягує, але таке відчуття може бути тому, що я дуже давно їх читав. Може якщо зараз перечитаю, то теж сприйматиму дуже критично. Поки що у двох прочитаних книгах Діка я бачу головний його недолік, чому його не можна вважати дійсно видатним письменников: надто кидається в очі, що ці тексти писала одна людина. При цьому тексти абсолютно різні, у них різні ідеї, різні світи і так далі. Одна справа, коли письменник пише все життя один роман, як Модіано, намагаючись викрити одну-єдину тему. Але якщо теми різні, то книги мають бути різні, а не настільки схожі стилістично. Це додає відчуття якихось фанерних декорацій. Ідейно книги Діка дуже глибокі, значно глибші за середньостатистичну фантастику, але світ виглядає поверхнево, непереконливо і дуже непродумано.

  6

  137