Рецензия на книгу

• 

  Aidoru

  13 июня 2017 г.

  Творити щастя попри всі перепони

  Так завжди було. Кричать, поки горе свіже, а звикнуться, то й не згадають.
  

  «Спалені мрії» особисто в моїй душі викликали цілий вир емоцій, з одного боку обурення, з іншого – щастя. Обрана тема дійсно важка, дійсно гаряча. Вона показує, що все ж наше минуле більш ніж варте нашої пам’яті. Ба більше – наших пекучих сліз.

  
  Тут хлопці припали цілувати землю, перш ніж ступати по ній чобітьми, бо тепер вони знали її ціну – мільйони життів.
  

  Цей історичний роман звеличує незламність духу українців, що пройшли крізь колективізацію, Голодомор та Другу світову. А все заради чого? Заради змін, але вони так і не настали. Після того ти віриш у ту вартість українського народу, який пройшовши крізь віки, згубив своєї самобутності. Його моральні устої, які, тим не менш, неактуальні в сучасному житті, що, можливо, на краще, працелюбність, набожність – це те, що змусило їх не шукати «чужого добра», а творити щастя попри всі перепони на рідній землі.

  Книга має відверту антирадянську направленість та побожну релігійність. Це проявляється, в першу чергу, постійною критикою більшовицького режиму від селян. Але вражає, що ця критика надто примітивна. Я не кажу, що вона не слушна, але, можливо, надто «дитяча», коли на одному полюсі добро (селяни), а на іншому – зло (влада).

  Більшість фраз героїв сказані ніби з ретроградних позицій та від них віє постійним консерватизмом. Зокрема, вже згадувана набожність та декілька стереотипів по відношенню до жінок поряд з купою неприємних фраз, які висміють «нові порядки». Можливо, виною цьому саме:

  
  … молодість – то коротка мить, але чомусь весь свій вік він за неї згадує.
  

  Але разом з тим цей твір пронизаний глибинним патріотизмом, як місцевим, тобто любов’ю до своєї землі та регіону, так і загальним – почуттям спорідненості з усім народом.

  Вражає також антивоєнна направленість «Спалених мрій». Бо війна знищує все: людей, хати, заводи, міста, кохання та навіть невмирущі надії. Чи ні?.. Чи надії лишаються, зігріваючи душу у скрутні голодні часи, коли влада відбирає останній грам зерна та краплю молока?

  
  … діти війни зовсім не мають нічого дитячого. Усе їхнє дитинство забрала війна.
  

  І тут за старою доброю традицією Української літератури показана трагедія українців, що вимушені бідувати, коли «народи Європи багаті». Проходячи крізь лиха Війни: німецьку окупацію, політичні процеси, розстріли і тд – люди не зламалися. Хтось втратив сина, хтось мати, але жити хочеться, але жити треба попри все.

  
  Мабуть, стільки біди на нашій землі сталося, що й Бог не встигає справедливість виводити…
  

  Але найстрашніше втратити себе та надію, втратити віру, піддатися диявольській спокусі, забувши про своє людське єство.

  
  

  А треба жити. Якось треба жити.
  Це зветься досвід, витримка і гарт.
  І наперед не треба ворожити,
  І за минулим плакати не варт.

  -- Ліна Костенко

  
  

  3 понравилось

  194