Рецензия на книгу

• 

  sireniti10 июня 2017 г.

  Спочатку було слово

  І оце все? І я більше не дізнаюся, що сталося з Сашкою? І більше не буде польотів? І монеток-слів? І що там за порогом третього курсу мені теж ніколи не знати?
  Світлано, Сергію, ви монстри! Як літературні, так і психологічні. Ну що ви, я не жаліюся. То так, для інформації.

  Сашка Самохіна. Звичайна дівчинка, що скоро, ну я скоро, через рік, стане студенткою. У неї є мета. Ціль. Вона гарно вчиться. У неї прекрасне майбутнє. Вона щаслива.
  Та раптом в її життя ввійшов дивний незнайомець в темних окулярах, а разом з ним страх. Липкий, холодний, гнітючий.

  І монети, народжені цим страхом, які проливалися золотим дощем невиказаних слів просто з ії горла.

  "Він дозволив моєму страхові — ніби самому — вивільнитися й оволодіти мною. Цілковито. Мій страх привів мене сюди… І тримає тут. І триматиме."
  Що це? Чому? Навіщо з нею?

  Дивна, дивна красива книга. Її читаєш, буває, навіть з якоюсь огидою, дивуєшся "несуразності" подій, та відсунути, закрити, навіть не приходить в голову.
  Сашка, людина-спойлер. Але ж ми поки що не знаємо цього. І вчимося день і ніч разом із нею, зубримо премудрі і пренезрозумілі науки. Адже страх вирвав ії із звичного життя і заніс в провінційну, нікому невідому Торпу, в дивний інститут, який віднині стає їй і родиною, і тюрмою, і дверима в загадковий світ слів і... тиші.

  Чи можна описати тишу? Чи можна проникнути в тишу? Стати нею, керувати нею, зіллятись з нею. Ви здивуєтесь, та Самохіна може все. Вона обрана. Вона еліта, хоча, звичайно ж, не розуміє цього. І бунтує, як звичайний підліток. Опирається сама собі.
  Та метаморфози уже ввійшли в ії простір. Є, вірніше буде шанс повернутися у буденність. Та звідки Сашці про це знати? Хоча могла б, якби напряглась. Та й щоб це змінило? У неї знову є мета, а страх вона навчилась приборкувати. Просто відмовилася від нього і все. Як, виявляється, це просто:"Я відмовляюся боятися!"

  Де ти, Сашко? Що з тобою? У те, що ти досягла багато, я вірю і знаю навіть напевне. Мені цікаво інше. Чи не жалкуєш ти за свій вибір? Чи багато залишилось у тебе від людини? Чи залишились у тебе, окрім слів, почуття?

  Видихаю і закриваю останню сторінку. Третя година поночі. Тиша. Цілковита. Навіть не цокає будильник (його у мене просто немає). Дивно, але мені здається, я можу до неї доторкнутись. Я тепер багато чого можу. Та час спати. Літати час. Так, я все ще літаю уві сні. Vita Nostra, еге ж.

  На русском.

  И это всё? И я больше не узнаю, что случилось с Сашкой? И больше не будет полётов? И монеток-слов? И что там за порогом третьего курса мне тоже никогда не знать?
  Светлана, Сергей, вы монстры! Как литературные, так и психологические. Но я не жалуюсь, что вы. Это для информации.

  Саша Самохина. Обычная девочка, будущая студентка. У нее есть цель. Она хорошо учится. У неё прекрасное будущее. Она счастлива.
  Но вдруг в ее жизнь вошел странный незнакомец в темных очках, а вместе с ним страх. Липкий, холодный, гнетущий.

  И монеты, рождённые этим страхом, которые проливались золотым дождем невысказанных слов просто из горла.

  "Он позволил моему страху - будто самому - высвободиться и завладеть мной. Полностью. Мой страх привел меня сюда. И держит здесь. И будет держать".
  Что это? Почему? Зачем с ней?

  Странная, странная красивая книга. Её читаешь, даже с каким-то отвращением, удивляешься несуразности событий, но отодвинуть, закрыть, даже не приходит в голову.
  Сашка, человек-спойлер. Но мы пока что не знаем этого. И учимся день и ночь вместе с ней, зубрим премудрые и пренепонятные науки. Ведь страх вырвал её из привычной жизни и занес в провинциальную, никому неизвестную Торпу, в странный институт, который отныне становится ей и семьей, и тюрьмой, и дверьми в загадочный мир слов и... тишины.

  Можно ли описать тишину? Можно ли проникнуть в тишину? Стать ею, руководить ею, слиться с ней. Вы удивитесь, но Самохина может все. Она избранна. Она элита, хотя, конечно же, не понимает этого. И бунтует, как обычный подросток. Опирается сама собе.
  Но метаморфозы уже вошли в её пространство. Есть, вернее будет, шанс повернуть всё обратно. Но откуда Сашке об этом знать? Хотя могла бы, если б напряглась. Да и чтобы это изменило? У нее опять есть цель, а страх она научилась укрощать. Просто отказалась от него и все. Как, оказывается, это просто:"Я отказываюсь бояться"!

  Где ты, Сашка? Что с тобой? В то, что ты достигла многого, я верю и знаю даже наверняка. Мне интересно другое. Не сожалеешь ли ты о своем выборе? Много ли осталось у тебя от человека? Остались ли у тебя, кроме слов, чувства?

  Выдыхаю и закрываю последнюю страницу. 3 часа ночи. Тишина. Полная. Даже не тикает будильник (его у меня просто нет). Странно, но мне кажется, я могу к ней дотронуться. Я теперь много чего могу. Но время спать. Летать время. Да, я все еще летаю во сне. Vita Nostra, чего уж там.

  Ф/М 2017
  7/20

  41

  691