Рецензия на книгу

• 

  Helena_Ravenclaw4 июня 2017 г.

  У дитинстві хтось мріє стати космонавтом, хтось - художником, а Джиммі ді Гріз уявляє себе у майбутньому професійним злочинцем. «Народження Сталевого Щура» - це перша за хронологією книга з циклу про галактичного злодія Джеймса Болівара ді Гріза. Не люблю оцінювати якусь одненьку книгу з циклу, бо прочитавши всього одну - ще не маєш чітко сформованого повного уявлення про всю сагу, та грець з ним.
  Чесно кажучи, книжка не викликала в мене нічого, крім іронії та саркастичних коментарів. Головний герой тільки те й робить, що планує втечу, втікає, планує крадіжки, влаштовує втечу іншого злочинця, втікає разом з ним, втілює (завжди!) успішно свої плани у життя, планує, планує і ще раз планує! І абсолютно все здійснює за планом, з точністю мало не до секунди. Ради всього святого! Невже хоч щось не можна зробити експромтом? Майже постійно повторюються авантюри з чітко продуманим планом і без каплі імпровізації. Це встигає так набриднути за перші 100 сторінок. Увесь він такий розумний і хитрий, а всі інші, хто його оточує - дурні, нездари і лузери. У цьому плані Джиммі – трохи нарцистичний пареньок. І якщо спочатку це йому прощаєш, (як Шелдону, коли той стає зарозумілим і занадто вже блищить розумом), то з часом це починає дратувати.
  Дещо розчарована, бо чекала чогось більшого, більше фантастики, космічних подорожей, неймовірних досягнень у техніці, надзвичанйих людей-нелюдей, дивовижних тварин і т. п., і т. д. Облом. Трішки цього є, але зовсім трішки і невиразно прописане, але основна увага - на аватюрах, "провернених" Джиммі і його крутості, тобто сукупності таких рис як розум, кмітливість, впевненість у собі, вміння застосовувати і розвивати свої здібності, усвідомлення своїх переваг над іншими... Цей список можна продовжувати. Якщо коротко, Джиммі ді Гріз - крутий. Вкурили? Спочатку це навіть подобається: ммм, поганий хлопець. Подобається те, що він «не такий, як всі», не такий, як всі ті люди з телячими очима; що йому мало того спокійного, розміреного життя, яким живуть інші, і він невтомно шукає пригод на свою гепу. Але дуже скоро це набридає. Набридає ця його самовпевненість, ті його звернення до самого себе… Джиммі, самовпевнених придурків ніхто не любить. Симпатія до головного героя зникає так раптово, як і з’явилася.
  З кожним наступним розділом книжка починає дратувати все більше. Особливо з появою Слона – гладкого типа, який напрочуд швидко стає авторитетом для нашого юного злочинця – завдяки прочитаній інформації про його афери. Персонаж асоціюється в мене з хрещеним батьком. Такий собі крутий, гладкий, старий мафіозі у відставці. У нього є своя філософія про злочинців – в його уявленні злочинці – це наші «благодійники», ті, на кому тримається фундамент суспільства. Походу, старий страждає на старечий маразм. Чесно намагалася проникнутися цієї «філософією». Ну, але що за нісенітниці?! І якщо він такий неперевершений злочинець, якого ні разу не зловили, то як же так виходить, що після першої ж його появи у творі, він-таки бац! - і зловився. Наче просто сам Бог так захотів, у цьому контексті – Гаррісон, якому необхідно було щось таке втнути для подальшого сюжету. Всюди бачиш руку Автора, якої не повинен би був помічати. У хорошій книжці тільки дивуєшся непомітній присутності автора, як гарно, а інколи просто геніально створений сюжет. У Гаррісона сюжет – це ланцюжок так-сяк склеєних подій, які багато в чому повторюються.
  Коли читаєш справді цікаву книжку, то навіть не помічаєш, як швидко з нею минає час, не хочеш, щоб вона закінчувалася, і, водночас, не терпиться дізнатися кінець. Коли я читала цю книгу, час ніби зупинився (не в кращому значенні). Хотілося чим швидше дочитати книжку, щоб нарешті її відкласти. Тут її проста мова і структура мали би прийти на допомогу – книга дуже зручно розбита на невеличкі розділи, які плавно переходять один в одного. Але навіть незважаючи на це, опис дій головного героя так детально наведений, що стає нудно, а читати деякі діалоги просто неможливо без в’їдливих коментарів. Я, проте, не полишала надій, що ще з’являться цікаві персонажі чи сюжетні повороти, але, на жаль, дива не трапилося.
  Якщо давати об'єктивну оцінку,то це справді хороша книжка як для жанру авантюрного фантастичного роману та бойовика. Просто не моє. І аж ніяк не через те, що я дівчина. Пам'ятаю суто "дівчачі" книжки, які залишили по собі взагалі тільки негативні враження, тому нічого хорошо я про них сказати не можу і нітрохи не поділяю того захвату, який вони викликали в інших особин мого племені - це перш за все "Осіннє рондо місячної ночі" А. Рогашко і "Щасливі люди читають книжки". Гарні назви, гарні обкладинки, нудотний зміст. Читати з пакетом, тазіком чи відром поруч себе. Читати їх - наче їсти зефір або щось інше не менш нудке. Більш ванільних, кавових книжок я ще не читала і, сподіваюсь, більше не прочитаю. Після цих "екземплярів", стараюсь більше не вестись на гарні обкладинки, які б не були знижки на книги, оправлені в них. Поки що успішно оминаю таке чтиво. Щодо серії про Сталевого Щура, то була би я хлопчиком середнього шкільного віку, то неодмінно захоплювалася би крутістю Джиммі ді Гріза і його пригодами. Але корабель відплив вже так років 7 тому)
  Жанр твору визначила для себе як новітній пікарескний роман. Не дуже подобались читати про пригоди і хитрощі минулих злодіїв, не подобаються і сучасні. Розумний керується принципом – «не подобається – не читай». Але тільки не я xD, звикла до примусових читань і наївно впевнена, що з кожної прочитаної (повністю!) книжки виносиш хоча б щось для себе. Тому не можу просто так закинути книжку, як би вона мене не дратувала (герої, стиль, фабула...), тим більше коли вона про всевітньо відомого персонажа – Сталевого Щура і авторства не кого-небудь, а Гаррі Гаррісона.
  Цю книгу вирішила записати біля пункту "Книга, дія якої відбувається в майбутньому". Але що це в біса за майбутнє, в якому такі слабкі системи безпеки? Де розвинені технології? Ех… повне розчарування. Фантастики як кіт наплакав. Сумніваюсь, що в мене ще прокинеться бажання читати наступні книги циклу.

  3

  129