Рецензия на книгу
Мой дедушка был вишней
Анджела Нанетти
Аноним9 марта 2017 г.Доки тебе хтось любить, померти неможливо.Сумна історія для дітей і дорослих, які ще не забули, як це — бути маленькими. Як розповісти дитині про смерть? Як сказати, що люди не зникають, просто… перестають бути поруч? Як самим собі нагадувати, що, можливо, тут усе не закінчується, а лише починається?
У маленького Тоніно помирає бабуся, батьки часто сваряться, а дідусь, лишившись на самоті, єдиний сенс життя знаходить у черешні, яку він посадив у день народження доньки. Приїзд Тоніно до дідуся на літо, здається, усе змінює — вони доглядають за бабусиними гусенятами і дідусевим городом, збирають черешні, купаються в річці, цілковито насолоджуються теплом і сонцем. Проте у дідуся в серці скалка, адже він сумує. Чи є взагалі у світі можливість вийняти скалку із самотнього серця?
Анджела Нанетті відчуває дітей, як себе, й історії у неї такі легкі й тонкі, що ніби переносишся у дитинство, коли літні дні тривали декілька вічностей, можна було носити кроленят за пазухою і цілий день об'їдатися шовковицею. І хоч історія не така, як більшість дитячих, разом з нею думаєш, що всі негаразди, навіть якщо вони невідворотні, можна пережити. Якщо триматися разом і разом шукати щось хороше, разом його створювати. Ця історія ніби вигадана і для всіх, а водночас вона ж — для кожного своя. З нею можна плакати, сміятися, жартувати і сумувати, і вона залишає по собі світлий легкий віддих, що усе буде гаразд. Обов’язково.
P. S. Коли моя бабуся померла, я проплакала днів зо два безперестанку. Хоч мені було не 7, як Тоніно, а 18. Моя бабуся не пестила гусенят, вона була медсестрою і опікувалася усім селом, як мама. І у її обіймах також можна було втонути, такі вони були м’які й бездонні… Дідусь помер за місяць після. Я часто думаю, скільки всього не встиглося сказатися, проте… Доки тебе люблять, померти неможливо, чи не так?1138