Рецензия на книгу

• 

  Romashka2828 февраля 2017 г.

  Love in the Time of War

  
  

  Война, как и любовь, забирает тебя без остатка

  
  

  У кожного своя війна. Десь важкі танки вгризаються в цитаделі, десь вісімнадцятирічні хлопчиська, приголомшені склянкою горілки, несамовито мчать на штурм розірваних снарядами окопів, десь руйнуються долі, вибухають будинки, десь падають цілі міста, залишаючи по собі хрести і руїни. В романі Ондатже інша війна - вона напівпрозора і невидима, як скупа сльоза, що скочується по брудному обличчі воїна, якому не судилось зустріти світанок. Вона вбиває без танків, куль і нищівних снарядів над головою, вона тиха, жорстока і мовчазна, бо місце бою в неї - людська душа. Крізь нескінченний шорох вічних пісків, який зрідка порушується розмірним гулом одномоторних літаків і підірваних бомб, звірства справжньої війни йдуть на другий план, поступаючись місцем вічним пристрастям душі людини - любові, дружби і зради.

  У напівзруйнованому тосканському монастирі, де за переказами місцевих водяться привиди, знайшли притулок неприкаяні люди, покалічені війною долі, яким і своїх примар вистачає - примар людей, яких вони любили, яких ненавиділи, яких зрадили і яким завдали болю. Для когось, ці, позначені смертю, люди і самі вже стали примарами. Молода медсестра, яка втрачає всіх, хто їй дорогий. Колишній злодій, який постраждав за праве діло. Сапер, що ходить по краю життя і смерті. Неспокійний обгорілий картограф-аристократ. Їхні спогади розпеченим свинцем свистять на головами, як шалені кулі перехресного вогню, розриваючи грудну клітку навиліт. Чужа дружина, яка проміняла спокій на пристрасть. Обдурений чоловік, убитий ганьбою. Товариш, що зважився на самогубство. Зіткнення цивілізацій і світів. Далекі мандри, таємна любов і африканська пустеля. Чужинці, чиї долі переплетені одним часом в поєднанні з кількістю скоєних ними помилок, знешкоджують свої заміновані душі, випускаючи примар на волю.

  Книга Ондатже мозаїчна, поки не збереш всіх деталей читати її непросто. Історія то змійкою заплутується у вузлики, то переляканим зайцем перестрибує з розповіді на розповідь, змінюючи людей, час і місце. Все як у маренні англійського пацієнта під дією морфію. Кожну історію потрібно вибудовувати самостійно з мінімальною допомогою автора, маючи в своєму розпорядженні яскраві фрагменти з-за яких проступає те, що кожен сам захоче побачити. «Англійський пацієнт» час від часу обертається довідником по озброєнню, по клімату та географії пустелі, з авіатехніки і саперної справи, з історії Другої світової війни. Це роман-макроорганізм, що функціонує як цілий народ, або кліматична зона, або область знання. Книга навіває нудьгу рівно до тих пір, поки не залишається нічого іншого, як здатись під її владу і спостерігати. Немов сон дивитися. Чужий. Далекий. Шалено красивий. Тоді низка розрізнених кадрів складеться в чиєсь вигадане життя. Покручений війною рояль біля зруйнованої стіни на тлі заплатки нескінченного неба. Книга Геродота. Монотонний шепіт. Похапцем пожирає чужі сліди пісок Сахари. Відблиск нічного багаття в білявому волоссі. Атмосфера складається з усього потроху - з поглядів, які кидають один на одного закохані, з запаху вітру, який знову приносить з собою пісок, з ком і крапок, які Алмаші і Кіп розставляють по-своєму, та з інших приголомшливих дрібниць, навіть якщо це непоетична назва впадинки біля основи жіночої шиї. Всюди - недбалість. Трохи любові. Стільки ж туги за Батьківщиною. Або по собі.

  Часто кажуть, що це лише любовна історія. Не тільки. Це ще розповідь про пошуки та дороги всередині себе. Здається, це історія не про Англійського пацієнта, а про Маленького Принца, що блукає пустелею і рветься до своєї тендітної троянди, яку десь далеко залишив одну. Найстрашніше для цієї людини без Батьківщини - спізнитися. Вперше по-справжньому запізнитися в певну точку на карті, де його дуже чекають. Повинні чекати.

  Рецензия на русском...

  
  У каждого своя война. Где тяжелые танки вгрызаются в цитадели, где восемнадцатилетние мальчишки, потрясены стаканом водки, неистово мчатся на штурм разорванных снарядами окопов, где рушатся судьбы, взрываются дома, где падают целые города, оставляя после себя кресты и руины. В романе Ондатже другая война - она ​​полупрозрачная и невидимая, как скупая слеза, что скатывается по грязному лицу воина, которому не суждено встретить рассвет. Она убивает без танков, пуль и сокрушительных снарядов над головой, она тихая, жестокая и молчаливая, потому что место боя у нее - человеческая душа. Сквозь бесконечный шорох вечных песков, который изредка нарушается соразмерным гулом одномоторных самолетов и взорванных бомб, зверства настоящей войны уходят на второй план, уступая место вечным страстям души человека - любви, дружбы и предательства.

  В полуразрушенном тосканском монастыре, где по преданию местных водятся привидения, нашли убежище неприкаянные люди, искалеченные войной судьбы, которым и своих призраков хватает - призраков людей, которых они любили, которых ненавидели, которых предали и которым причинили боль. Для кого-то эти, обозначенные смертью, люди и сами уже стали призраками. Молодая медсестра, которая теряет всех, кто ей дорог. Бывший вор, который пострадал за правое дело. Сапер, что ходит по краю жизни и смерти. Беспокойный обгоревший картограф-аристократ. Их воспоминания раскаленным свинцом свистят на головами, как бешеные пули перекрестного огня, разрывая грудную клетку навылет. Чужая жена, променяла покой на страсть. Обманутый муж, убитый позором. Товарищ, который решился на самоубийство. Столкновение цивилизаций и миров. Дальние странствия, тайная любовь и африканская пустыня. Иностранцы, чьи судьбы переплетены одним временем в сочетании с количеством совершенных ими ошибок, обезвреживают свои заминированые души, выпуская призраков на свободу.

  Книга Ондатже мозаичная, пока не соберешь всех деталей читать ее непросто. История то змейкой запутывается в узелки, то испуганным зайцем перепрыгивает с рассказа в рассказ, меняя людей, время и место. Все как в бреду английского пациента под действием морфия. Каждую историю нужно выстраивать самостоятельно с минимальной помощью автора, располагая яркие фрагменты из-за которых проступает то, что каждый сам захочет увидеть. «Английский пациент» время от времени оборачивается справочником по вооружению, по климату и географии пустыни, с авиатехники и саперного дела, по истории Второй мировой войны. Это роман-макроорганизм, функционирующий как целый народ, или климатическая зона, или область знания. Книга навевает скуку ровно до тех пор, пока не остается ничего другого, как сдаться под ее власть и наблюдать. Как сон смотреть. Чужой. Дальний. Безумно красивый. Тогда ряд разрозненных кадров сложится в чью-то вымышленную жизнь. Искореженный войной рояль у разрушенной стены на фоне заплатки бесконечного неба. Книга Геродота. Монотонный шепот. Впопыхах пожирает чужие следы песок Сахары. Отблеск ночного костра в белокурыми волосами. Атмосфера состоит из всего понемногу - из взглядов, которые бросают друг на друга влюбленные, по запаху ветра, который снова приносит с собой песок, с запятых и точек, которые Алмаши и Кип расставляют по-своему, и по другим потрясающих мелочей, даже если это не поэтическое название впадинки у основания женской шеи. Повсюду - халатность. Немного любви. Столько же тоски по Родине. Или по себе.

  Часто говорят, что это лишь любовная история. Не только. Это еще рассказ о поисках и о дорогах внутри себя. Кажется, это история не о Английском пациенте, а о Маленьком Принце, блуждающем по пустыне и рвущимся к своей хрупкой розе, которую далеко оставил одну. Самое страшное для этого человека без Родины - опоздать. Впервые по-настоящему опоздать в определенную точку на карте, где его очень ждут. Должны ждать.

  22

  394