Рецензия на книгу

• 

  YanaStavska28 декабря 2016 г.

  «… Я пишу історію пінґвінців. Працюю над нею завзято, і не спиняє мене сила труднощів, що здаються іноді непереборними» – так починається книга, що колись стала мало не черговим філософським одкровенням у Франції початку ХХ ст. «Пінґвінський острів» починався як роман, закінчується ж як філософський, соціально-політичний памфлет та художньо оформлений літопис автора.
  Ми дивимось у дзеркало тільки з метою побачити себе як людину особливу. Ми живемо (не всі звісно) харчами інтелектуальними або дещо приземленими. Що це за книга? Це доказ того, що кожен з нас, в залежності від соціальних ролей, стає частинкою історії попри свою чарівну індивідуальність.
  Роман Анатоля Франса для багатьох видасться літературною ахінеєю, ще однією спробою пихато озвучити власні судження з приводу ходу історії, людської поведінки та розвитку суспільної культури на фоні становлення первісних общин, соціально-економічного розквіту, пануванням і співжиттям різного роду ідеологій.
  Тут немає головних героїв, якщо тільки суспільство не є одним кумедним трагікомічним актором, яким оповідач (історик за професією та покликанням) вправно керує, щораз вигадуючи комічні ситуації.
  Пінґвіни полювали, кохалися та жили без будь-яких совістей, і в один момент знаходять собі пастиря в особі Маеля, майже сліпого та на три чверті глухого священика, який випадково проводить таїнство хрещення над птахами, хибно сприйнявши їх за людей. Ось з цього неприємного для святішої спільноти у раю вчинку починає свій відлік історія, яка нагадує один суцільний театр абсурду. При кінці розуміємо, що це, врешті, наша з вами історія.

  2

  402