Рецензия на книгу

• 

  Аноним4 декабря 2016 г.

  Після перегляду фільму "Опівночі в Парижі" було надзвичайно сильне бажання прочитати цю книгу спогадів. Як і належить чудовим книгам, з якими в цьому місяці надзвичайно пощастило, вийшло не те що прочитати - пережити це... Ніби я був нехай навіть не там, але як мінімум сидів з письменником за одним столом і слухав цю дивовижну історію... Можливо, я знайшов своєрідну письменницьку утопію... Те збудження, та насолода про яку писав вище, надходила далеко не лише хвилями Сени ... Ніби кожна частинка розповіді містила в собі щось заворожливе. Дуже пощастило і те, що далеко не все, але частково вже відчував і бачив з тих місць, про які писалось тут, і в моменті, коли Ернест Хемінґуей потрапив зі Скотом Фіцджеральдом під дощ за годину північніше Ліону, не міг стримати сміх, з відчуттям того, що схоже - дощ там йде завжди ... А що й казати про легке відчуття голоду в Парижі, яке навіювало низку спогадів, і які разом зі мною оцінили близькі люди ... Проте це було далеко не головне ... І це було лише деталями, компонентами "свята", яким був той період життя письменника, і в який він нас люб'язно запросив та занурив... Трохи бідного, трохи голодного - але невимовно великого "свята", приправленого всіма його можливими складовими, в колі надзвичайних людей, надзвичайного міста, та улюбленої роботи ... Ну і як бути байдужим про численні поради, які автор залишив на цих сторінках?! Але головною здатністю цієї книги є те, що ця "утопія" не закінчується Парижем 1920-х років, це "свято" існує разом з нами, нашими близькими людьми, і в наших силах не те, щоб відтворити ту атмосферу, а створити свою! Створити її з усіма вами, живучи, займаючись улюбленими речами, відкриваючи світ, зустрічаючи старих та нових друзів... Цей світ вже ніколи не буде колишнім, і це палиця двох кінців, не варто забувати про це...

  2

  35