Рецензия на книгу

• 

  spring_swallow22 ноября 2016 г.

  Захотілось написати декілька слів після прочитання п’єси. Насамперед хочу сказати, що я відношусь до того числа прихильників Поттера, які ніколи не читали жодного фанфіка і не сприймали непідтверджених здогадок, одним словом – канон і лише канон. Максимум – факти від Роулінг на Pottermore, але й ті уже не завжди вплітались в мою усталену картину історії, яка для мене сформувалась з виходом останньої книги. Тому цілком зрозуміло, що я не була в захваті від самої ідеї продовження і ставлення моє було вкрай скептичне. Не дивлячись на це, я чесно намагалась відгородитись від усіх своїх упереджень і отримати від книги максимум задоволення.

  Значну роль в оцінюванні п’єси і в ставленні до неї зіграли дитячі персонажі, які мене одразу суттєво від себе відштовхнули. Зрозуміло, що автори хотіли показати всю трагедію дітей славетних батьків, але їм це не вдалось, розуміння діти абсолютно не викликали і я не вірю, що у Гаррі з Джінні та Рона з Герміоною могли вирости такі розбецькані і не розуміючі діти. Читати про сімейні проблеми 40-річного Поттера – цього мені хотілось найменше, і я не знаю, як тепер пошвидше викинути це з голови. Загалом вся книга абсолютно невибаглива і передбачувана, і навіть можливість подорожуючи часом зустріти давно загиблих улюблених героїв не врятували сюжет. Це виглядало скоріше як спосіб хоча б чимось привабити читача, спекулюючи на емоціях. Хоча не все так однозначно – знайшла я для себе і кілька приємних моментів. Перш за все, це діалог Гаррі з Портретом Дамблдора. Ніколи не розуміла, чому Роулінг не дала їм можливості поговорити в останніх книгах. Адже розмовляючі портрети усіх загиблих директорів завжди знаходились у школі. Другий момент – сповідь Драко, його думки, зізнання в своїх дитячих мріях, страхах, заздрощах і самотності. Звичайно, про його драму більшою чи меншою мірою здогадувались всі, але вона залишалась невисказаною, ненаписаною. Шкода, що це сталось лише тепер, у цій п’єсі, яка уже не знайде в серцях гучного відлуння. І третій приємний момент – це Рон. Просто Рон з його гумором :)

  Для справедливості слід зазначити, що книга зовсім непогана, просто, напевно, пройшло занадто багато часу після того, як більшість із нас відкрили і полюбили і цю історію, тому тепер нові сюжетні лінії виглядають зовсім непереконливо, а так давно улюблених героїв зовсім не впізнаєш. Як підсумок хочу сказати, що навряд чи колись я перечитаю цю книгу. Мені не хочеться читати про «колись видатного» Гаррі Поттера, якому залишається лише згадувати про свої подвиги, боятись нового болю в шрамі і знаходити спільну мову з дітьми. Ні, я краще вкотре перечитаю історію 11-річного хлопчика, який боязко покидає комірку під сходами і відкриває для себе новий світ…

  На русском.

  
  Захотелось написать несколько слов после прочтения пьесы. Прежде всего хочу сказать, что я отношусь к тому числу поклонников Поттера, которые никогда не читали ни одного фанфика и не воспринимали неподтвержденных догадок, в общем - канон и только канон. Максимум - факты от Роулинг на Pottermore, но и те уже не всегда вплетались в мою устоявшуюся картину истории, которая для меня сформировалась с выходом последней книги. Поэтому вполне понятно, что я не была в восторге от самой идеи продолжения и отношение мое было крайне скептическое. Несмотря на это, я честно пыталась отгородиться от всех своих предубеждений и получить от книги максимум удовольствия.

  Значительную роль в оценке пьесы и в отношении к ней сыграли детские персонажи, которые меня сразу существенно от себя оттолкнули. Понятно, что авторы хотели показать всю трагедию детей знаменитых родителей, но им это не удалось, понимания дети абсолютно не вызывали и я не верю, что у Гарри с Джинни и Рона с Гермионой могли вырасти такие разбалованные и не понимающие дети. Читать о семейных проблемах 40-летнего Поттера - этого мне хотелось меньше всего, и я не знаю, как теперь поскорее выбросить это из головы. В целом вся книга абсолютно неприхотлива и предсказуема, и даже возможность путешествуя во времени встретить давно погибших любимых героев не спасли сюжет. Это выглядело скорее как способ хоть чем-то привлечь читателя, спекулируя на эмоциях. Хотя не все так однозначно - нашла я для себя и несколько приятных моментов. Прежде всего, это диалог Гарри с Портретом Дамблдора. Никогда не понимала, почему Роулинг не дала им возможности поговорить в последних книгах. Ведь говорящие портреты всех погибших директоров всегда находились в школе. Второй момент - исповедь Драко, его мысли, признание в своих детских мечтах, страхах, зависти и одиночестве. Конечно, о его драме большей или меньшей степенью догадывались все, но она оставалась невысказанной, ненаписанной. Жаль, что это произошло только сейчас, в этой пьесе, которая уже не найдет в сердцах громкого отклика. И третий приятный момент - это Рон. Просто Рон с его юмором :)

  Для справедливости следует отметить, что книга совсем неплохая, просто, наверное, прошло слишком много времени после того, как большинство из нас открыли и полюбили и эту историю, поэтому теперь новые сюжетные линии выглядят совсем неубедительно, а так давно любимых героев совсем не узнаешь. Как итог хочу сказать, что вряд ли когда-то я перечитаю эту книгу. Мне не хочется читать о «когда-то выдающемся» Гарри Поттере, которому остается только вспоминать о своих подвигах, бояться новой боли в шраме и находить общий язык с детьми. Нет, я лучше в который раз перечитаю историю 11-летнего мальчика, который робко покидает чулан под лестницей и открывает для себя новый мир...

  23

  858