Рецензия на книгу

• 

  Romashka28

  8 октября 2016 г.

  Американський Інь-Ян

  
  

  Границы у нас в головах

  
  

  Місто Джексон, штат Міссісіпі, 60-ті, жарко. Білі леді п'ють каву і грають в бридж, під сходами і на кухні киплять чорні пристрасті. У місті видимого спокою, лицемірної тиші і блискучих особняків все на "кольоровій" прислузі тримається, але кожна з сотні кухарок, покоївок і няньок - лише тінь з підносом і пелюшками, їх ображають, над ними знущаються, але господарям наплювати на чорношкірі почуття. Для них все окреме - автобуси, перукарні, туалети, двері, чашки, ложки, стільці. Тупоголові білі леді, якби могли, то й повітря, яким дихають, розділили б навпіл, лиш би не вдихати його разом з "кольоровими". Між чорними і білими пролягла непорушна межа, яку ніхто не бачить, але всі відчувають. Шкірою.

  Крім апріорі паршивих чорних овець, є, однак, і дві паршиві білі, на думку більшості - дурепи. Перша паршива, бо в 23 ще незаміжня, друга - заміжня, але не за тим хлопцем. Перша - Скітер Фелан - бунтівниця, яка мріє стати журналісткою і написати книгу про життя прислуги, друга - Селія Фут - страждаючи від самотності, сідає за один стіл з прислугою, ніби так і треба. Решту простору заповнюють, отруюючи його своэю отрутою, інші білі дами з породистим родоводом. Але американські мрії збуваються: завдяки допомозі двох служниць, які не побоялися Ку-клукс-клану, книга все-таки напишется, а нещасна Селія стане однією з небагатьох, хто виглядає людиною (щасливою білою людиною) на тлі десятка світлошкірих фурій. Незважаючи на те що і правда - трішки дурненька.

  Багато книг, і досить відомих, так чи інакше зачіпають чорно-білу проблему Америки, але «Прислуга» займає серед них свою, дуже яскраву жовто-фіолетову нішу. У цій книзі чітко проглядається головна «помилка» жителів Півдня, які більш за всіх ненавиділи темношкірих. Саме вони запекло боролися за права «рівні, але роздільні», не бажаючи змиритися з нав'язаними Північчю «чорношкірими співгромадянами». Це їх розумовообмежені жінки, жінки Півдня, створювали Ліги по взаємодопомозі голодуючим дітям Африки (зауважте, теж чорношкірим), гноблять при цьому власних служниць, часто принижуючи і ображаючи їх. Це вони, ентузіастки Півдня, придумали роздільні туалети, кафе, перукарні і парковки для «чорних», приходячи в жах від однієї думки, що «брудні» лапи доторкаються до тих же предметів, що і їх пещені білі ручки. Але вони не врахували головного, і в цьому їхня помилка, вони, не замислюючись допустили ненависних кольорових в свої дитячі! І в той час, поки матусі несамовито боролися проти чорношкірих, в їх дитячих чорні служниці вкладали в світлі головки своїх підопічних зовсім інші істини, про рівність, про справедливість і про те що Бог любить всіх людей, незалежно від кольору шкіри. Це приносило свої плоди, діти ставали більш лояльними, ніж їх обмежені батьки. І ось це покоління, виховане старими негритянками, вже росло зовсім з іншими принципами і поглядами.

  Книзі можна дорікнути за зайву сльозливість, за затянутість, за небажання копнути вглиб, але своє завдання вона вирішує: картинка побутової ксенофобії, брудної сторони «старої доброї Америки» і чорної (тобто, нехорошої) невдячності вийшла, з одного боку, виразною і переконливою, з іншого - аж ніяк не похмурою, бо складно зробити похмурою книгу, де так багато сонця, світла, клумб, квітчастій тканини і яскравих жартів - нехай про туалети, але аж ніяк не туалетних. «Прислуга» в цілому залишає враження пирога, випеченого точно за рецептом, без лишніх інгредієнтів: береться борошно соціального протистояння, водичка сентиментальних переживань, щедра жменя історичної достовірності. Замішене таким чином тісто викладається на відповідне з такої нагоди деко і доводиться до кондиції в духовці за час читання. Подальша доля пирога залежить виключно від міцності шлунка і смакових рецепторів. Хтось після «Прислуги» облизнется і попросить добавки, хтось скривиться від нападу непоборної печії, а хтось і зовсім не помітить, як проковтнув все без залишку, і зажадає добавки, другого шматка шоколадного пирога, того самого ;)

  Рецензия на русском...

  
  Город Джексон, штат Миссисипи, 60-е, жарко. Белые леди пьют кофе и играют в бридж, под лестницей и на кухне кипят черные страсти. В городе видимого покоя, лицемерной тишины и блестящих особняков все на "цветной" прислуге держится, но каждая из сотни кухарок, горничных и нянь - лишь тень с подносом и пеленками, их оскорбляют, над ними издеваются, но хозяевам наплевать на чернокожие чувства. Для них все отдельное - автобусы, парикмахерские, туалеты, двери, чашки, ложки, стулья. Тупоголовые белые леди, если бы могли, то и воздух, которым дышат, разделили бы пополам, лишь бы не вдыхать его вместе с "цветными". Между черными и белыми пролегла нерушимая граница, которую никто не видит, но все чувствуют. Кожей.

  Кроме априори паршивых черных овец, есть, однако, и две паршивые белые, по мнению большинства - дуры. Первая паршивая, потому что в 23 еще не замужем, вторая - замужем, но не тем парнем. Первая - Скитер Фелан - бунтовщица, мечтает стать журналисткой и написать книгу о жизни прислуги, вторая - Селия Фут - страдая от одиночества, садится за один стол с прислугой, будто так и надо. Между этими двумя пространство заполняют, отравляя его ядом, другие белые дамы с породистой родословной. Но американские мечты сбываются: благодаря помощи двух служанок, которые не побоялись Ку-клукс-клана, книга все-таки напишется, а несчастная Селия станет одной из немногих, кто выглядит человеком (счастливым белым человеком) на фоне десятка светлокожих фурий. Несмотря на то что и правда - немного глупая.

  Много книг, и довольно известных, так или иначе затрагивают черно-белую проблему Америки, но «Прислуга» занимает среди них свою, очень яркую желто-фиолетовую нишу. В этой книге четко просматривается главная «ошибка» южан, которые более всех ненавидели темнокожих. Именно они боролись за права «уровне, но раздельные», не желая смириться с навязанными Севером «чернокожими согражданами». Это их слабоумные женщины, женщины Юга, создавали Лиги по взаимопомощи голодающим детям Африки (заметьте, тоже чернокожим), угнетают при этом собственных служанок, часто унижая и оскорбляя их. Это они, энтузиастки Юга, придумали раздельные туалеты, кафе, парикмахерские и парковки для «черных», приходя в ужас от одной мысли, что «грязные» лапы дотрагиваются до тех же предметов, и их холеные белые ручки. Но они не учли главного, и в этом их ошибка, они, не задумываясь допустили ненавистных цветных в свои детские! И в то время, пока мамы неистово боролись против чернокожих, в их детских черные служанки вкладывали в светлые головки своих подопечных совсем другие истины, о равенстве, о справедливости и о том, что Бог любит всех людей, независимо от цвета кожи. Это приносило свои плоды, дети становились более лояльными, чем их ограничены родители. И вот это поколение, воспитанное старыми негритянками, уже росло совсем по другим принципам и взглядам.

  Книгу можно упрекнуть за излишнюю слезливость, за затянутисть, за нежелание копнуть вглубь, но свою задачу она решает: картинка бытовой ксенофобии, грязной стороны «старой доброй Америки» и черной (то есть, нехорошей) неблагодарности вышла, с одной стороны, выразительной и убедительной, с другой - отнюдь не мрачной, ибо сложно сделать мрачной книгу, где так много солнца, света, клумб, цветастой ткани и ярких шуток - пусть о туалетах, но отнюдь не туалетных. «Прислуга» в целом оставляет впечатление пирога, испеченного точно по рецепту, без лишних ингредиентов: берется мука социального противостояния, водичка сентиментальных переживаний, щедрая горсть исторической достоверности. Замешенное таким образом тесто выкладывается на соответствующий по такому случаю противень и доводится до кондиции в духовке за время чтения. Дальнейшая судьба пирога зависит исключительно от прочности желудка и вкусовых рецепторов. Кто-то после «Прислуги» облизнется и попросит добавки, кто пострадает от нападения непреодолимой изжоги, а кто-то и вовсе не заметит, как проглотил все без остатка, и потребует добавки, второго куска шоколадного пирога, того самого ;)

  29 понравилось

  118