Рецензия на книгу

• 

  Romashka2810 сентября 2016 г.

  Let Her Go
  

  "Мы все умираем. Никто из нас в действительности не воспринимает жизнь и не чувствует её всё время"

  
  

  Не відпускай мене. Ця книга дійсно не відпускає. Вона холодними щупальцями впивається в душу і затягує у свій безколірний в'язкий світ, схожий на трясовину, з якої так просто не вибратись. Липкий, як кров сюжет, приклеює тебе до себе, як муху до клейкої стрічки, замість того, щоб з огидою відсмикнути руку, тобі лишається тільки безпорадно перебирати лапками, судомно перегортаючи сторінки і вити від глухої безвиході, аж поки не закінчаться сили боротись, припинити чекати якогось різкого сюжетного повороту, яскравої сцени чи єдиного слова, яке б розірвало грудну клітку і змусило зішкрябувати мозок зі стіни. Тоді приходить час змиритись, прийняти усю тлінність існування, яку автор вивалив тобі на голову і відпустити.

  В альтернативній англійській реальності середини минулого століття маленька Кеті любить маленького Томмі і дружить з маленькою Рут. Всі вони навчаються в суворій спецшколі під керівництвом злегка зловісної директриси та інших безхарактерних "опікунів", які вирощують дітей-клонів для благородної мети - вилікувати невиліковне і продовжити життя середньостатистичного англійця до 100 років. Як саме вони це роблять, дітям розповість совісна училка, яку тут же звільнять. Так чи інакше, навіть в цілому усвідомивши, якого роду жертви їх чекають, вже дорослі Кеті, Томмі і Рут переймаються не тим, що їх вирощують, як тварин, на забій, а своїми складними почуттями по відношенню один до одного. Замість боротьби за своє життя і спроб врятуватись, на сторінках розгортається жаліслива історія кохання, класичний трикутник між тихонею, стервом та ізгоєм, що тягнеться двадцять років, ще зі шкільної лави. Туга, осінь, спорожнілі пляжі, боязкість, недовіра, заздрість, каяття, розпач - весь цей хрестоматійний обридлий набір постає перед очима у всій красі.

  Тут розмита межа між нормою і табу, тут порнографічні журнали і статеве життя стають доказом великого і справжнього кохання, тут смерть - лише вітер, що забрав останній подих, а мистецтво - знак високої духовності, де немає потреби в конкретиці змісту. З цих незаперечно східно-японських компонентів Ісігуро збирає всеосяжну і просту притчу: про те, може чи ні любов дати відстрочку від неминучого, і про те, навіщо потрібно мистецтво тих, хто приречений зникнути. А ще так, між іншим, між рядків, про байдужість, жорстокість і егоїзм всього людства.

  Не то хоррор з мелодраматичним обличчям, не то мелодрама, яка намагається здатися ще й хоррором. І тільки десь на задньому плані маячить антиутопія. З героями має відбутися - вже відбувається - щось страшне, але воно тоне в загальній атмосфері ідилії, де дитяча дружба, і юнацька любов, і навіть розмови про Кафку і Пруста. Бувають антиутопії моторошні, бувають іронічні, а ця - безхребетна і примітивна, як інфузорія туфелька. У "Не відпускай мене" спільного з антиутопією, заявленою в сюжеті, рівно стільки ж, скільки у "Сутінок" - зі, скажімо, "Дракулою". Основна тема занадто масивна і неприємна, щоб отак пускати її пунктиром.

  «Не відпускай мене» - книга, приречена на найширший спектр спричинених нею емоцій. Людей, які вважають її шедевром, не більше і не менше тих, кого від неї нудить.

  22

  113