Рецензия на книгу

• 

  Аноним6 сентября 2016 г.

  «Мандрівник — у кожному з нас…» ©

  Кожна нова подорож — це нове життя. Кожна книга — також. От вам і рецепт безсмертя.

  «Вітер у вербах» — це, на жаль, не про безсмертя і навіть не дуже про подорожі, а втім… Звісно, я купилася на її назву, мені здавалося, що за такою назвою не може стояти щось буденне чи банальне. Як і «Віднесені вітром», наприклад ;) Екзистенціального катарсису тут не сталося, проте все дуже навіть мило. І мені здається, «мило» — саме те слово про враження від історії.

  Тож знайомтеся: Кріт, який напровесні визирнув з нірки і тут і пропав, сп’янівши від весни; Ондатр, який понад усе любить свою річку і рідні місця (а втім, і у нього бувають потьмарення…); Жабс, який понад усе любить… випендрюватися :) і Борсук. Просто поважний Борсук.

  І, власне, пригод як таких, щоб аж подих перехоплювало, тут насправді немає. Одного разу Кріт губиться в Пралісі, а іншим разом Жабс тікає з в’язниці, але все це оповідається поволі, без напруження і поспіху. Так, ніби ви всією дружньою компанією сидите взимку біля каміну, сьорбаєте глінтвейн і слухаєте про давні пригоди. І в цьому немає нічого поганого, особливо якщо нагадати собі, коли і для кого ця книга писалася — вельми можливо, що для тогочасних маленьких англійців такого «екшену» було цілком достатньо.

  І, звісно, ілюстрації. Не відомо, що більше мене приманювало насправді: назва чи малюнки Роберта Інгпена. Це зовсім не ті ілюстрації, що розповідають свою власну історію, їх не хочеться розглядати до деталей, але ними хочеться милуватися. Вони, як і сама історія, навівають спокій, вмиротворення, замилування природою і душевність компанії добрих друзів.

  Тож так, читати, милуватися, зігріватися, але без фанатизму :)

  15

  225