Рецензия на книгу

• 

  Aidoru21 мая 2016 г.

  Я очікував від Хвильового потрясіння, але не настільки сильного. Дійсно тут відбувається роздвоення душі: любов чи жорстокі і огидні звичаї революції. Я розумію, що це неправильно визначати так цей твір, але мені постійно лізе в голову одне лиш слово – «сатира». А ви тільки вдивіться в образи: дегенерат (тут і коментарів не потрібно), доктор, який іржав, як кінь, Андрюша наївний і юний.

  Автор утілює у цьому оповіданні усю ненависть до більшовиків через, здавалось би, відкриту ненависть до «версальців». Тут показана уся мінливість людських почуттів, переживань. У виборі між боргом і почуттями опиняється наш герой, як постійно опиняється кожна людина. Він утрачає під собою відчуття землі – він втомився. Йому огидна кров і постійний запах диму, але… Але він мусить. Мусить вбивати, мусить бути катом і суддею власної матері.

  Читач може бачити перед собою картини зруйнованого міста і розбитих людей, які не вірять вже не у Господа, не у велику силу життя, вони вірять гарматам і богам війни. Микола Хвильовий втілив у своєму творі усю мінливість життя, природи, істот. Він ніби нагадує нам: ви люди, а не боги, ви люди, а не тварини.

  
  — я — чекіст, але і людина.
  

  Що слід робити людині на роздоріжжі, де вона мусить обирати між смертю фізичною і смертю моральною? Герой Хвильового обрав гнити вічно у своєму здоровому тілі, плакати над могилами убитих ним мільйонів, бити дітей, які осиротіли саме через нього, бо юний чекіст не лише своє життя віддав на алтар революції, але й чужі, які заслуговували на життя, на щастя.

  Громадянська війна відбувається щодня в нас, а революція чекає лиш приводу...
  

  7

  1,1K