Рецензия на книгу

• 

  Dariamr21 ноября 2025 г.

  «Жовтолика» - це роман про авторство й автентичність; про те, як культурна репрезентація перетворюється на товар; про апропріацію в межах літературного ринку; і про те, як соціальні мережі роблять расу зручним полем бою. Расизм у цій книзі працює радше як лакмусовий папірець, ніж як центральна тема - спосіб показати, як легко суспільство перетворює складні питання на інформаційний фарс.
  

  
  

  Читаючи Кванґ, я щоразу відчуваю: її роздуми про колоніалізм ідентифікують себе радше з діаспорною свідомістю, ніж із досвідом нації, яка пережила колонізацію вдома. Для мене, як українки, чия культура століттями виборювала право на існування, ця різниця дуже відчутна. Моя образа й пам’ять про колоніальні практики не живуть у комфорті еміграційної дистанції - вони існують тут, у реальності, яку я проживаю щодня. Тому деякі пасажі у «Вавилоні» й «Жовтоликій» звучать спрощено або навіть суперечливо, хоча я чудово розумію почуття, що стоять за ними.
  

  
  

  Попри це, «Жовтолика» - блискуче продовження інтелектуальних розмов, які Кванґ почала у «Вавилоні»: про мову як інструмент влади, про колоніальність культури, про те, хто взагалі має право розповідати історії. Але якщо у «Вавилоні» вона проводила розтин у просторі магії та філології, то тут робить ту саму операцію в реалістичному, жорсткому й часом гротескно-правдивому світі видавничої індустрії.
  

  
  

  Це роман-скандал - той, який читається в темпі твітерних тредів, що розгортаються прямо у вас перед очима. Кванґ пропонує не стільки сюжет, скільки соціальний експеримент: поставити читача поруч із антигероїнею і змусити прожити з нею весь спектр емоцій -від сорому та огиди до співчуття й дивного зловтішного задоволення.
  

  
  

  Ненадійна оповідачка як головна пастка
  

  
  

  Джун Гейворд - авторка, яка привласнює рукопис своєї загиблої подруги й робить його фундаментом власної кар’єри. Її вчинок аморальний, але Кванґ змушує нас провести сотні сторінок всередині її голосу, у просторі, де брехня змішується з самовиправданням, а маніпуляція- з щирою невпевненістю. Джун відштовхує, дратує й викликає огиду, але ми не можемо відірватися. Вона- не карикатурний злодій, а симптом індустрії, яка винагороджує не талант, а репутаційну спритність.
  

  
  

  І тут працює ще одна важлива лінія роману: це захоплива, цинічна та спонукаюча до роздумів сатира, яка занурюється в теми плагіату, расизму та інтернет-тролінгу. Кванґ пропонує реалістичне, навіть жорстоке зображення видавничої індустрії в рамках трилера, що тримає у напрузі.
  

  
  

  Історія антигероїні, керованої владою та невпевненістю, яка приймає особу своєї померлої подруги заради публікації шедевра, уражає саме тим, наскільки правдивою здається ця спокуса. Самотність і відчайдушне бажання визнання штовхають Джун на крайні кроки — і ця психологічна чесність робить роман тільки сильнішим.
  

  
  

  Одна з найвлучніших сцен - це самоіронічна фраза:
  

  «Кожен поважаючий себе молодий автор рано чи пізно пише книжку про війну».
  

  Це очевидна шпилька у бік власної «Макової війни».
  

  Кванґ демонструє здатність сміятися над собою, над жанром і над роллю, яку індустрія хоче накласти на автора. Це знімає пафос і оголює абсурдність літературного ринку.
  

  
  

  Велика частина роману — про те, як соцмережі перетворюють навіть важливі розмови на гру престижу.
  

  Твіттер у романі — це арена, де:
  

  тестують автентичність,
  

  індукують моральні паніки,
  

  продукують скандали й роблять їх товаром.
  

  
  

  Кванґ наголошує: за кожним «знищенням» стоїть жива людина. І Джун, і Афіна стають мішенями цькування - одна частково заслужено, друга абсолютно хаотично. Але механізм однаковий: холодний, анонімний, ефектний.І найгірше, що це нічого не змінює. Пил влягається, ринок працює далі - а продажі ростуть.
  

  
  

  Хто має право писати «чужі» історії?
  

  
  

  Це центральна точка роману.
  

  Чи може біла авторка писати про людей іншої раси?
  

  Чи може людина без досвіду колонізації писати про колонізацію?
  

  Чи належить історія тому, хто її пережив, чи тому, хто здатен її уявити?
  

  Моя відповідь проста: так, можна писати про Іншого — бо література не існує без уяви.
  

  Але важливо як саме ти це робиш і яку відповідальність береш.
  

  
  

  У присвяті Кванґ називає «Жовтолику» історією жахів про самотність у жорсткій індустрії — і це відчувається на кожній сторінці. Роман показує:
  

  фаворитизм видавництв,
  

  штучне протиставлення авторів між собою,
  

  маніпулятивність ринку,
  

  перетворення автентичності на маркетинговий інструмент.
  

  У цьому світі самотні всі — і ті, хто має успіх, і ті, кого ніхто не бачить.
  

  
  

  «Жовтолика» - це роман про культуру скандалу, про небезпечну спокусу ненадійного голосу, про ринок ідентичностей і про те, як наше прагнення до справедливості надто легко підмінюється бажанням подивитися шоу. Це і сатира, і сповідь, і соціальна драма, що змушує читача дивитися в незручні дзеркала.
  

  
  

  І хоч у Кванґ є свої суперечності - особливо помітні тим, хто походить із нації, що реально переживає колоніальне насильство, - «Жовтолика» залишається одним із найточніших і найпровокативніших романів про те, як сьогодні працює література і як легко у цьому світі губиться справжній голос.
  

  
  

  6

  45