Рецензия на книгу

• 

  Dariamr21 ноября 2025 г.

  Історія, у якій фаустівський мотив отримує несподіваний, часом навіть зворушливий поворот, а Диявол постає не стільки загрозливою, скільки симпатичною фігурою. Але перш ніж поринати в сюжет, варто згадати саму авторку. Марія Кореллі була найпопулярнішою письменницею 1890-х років в Англії — епохи Конан Дойла, Вайлда, Веллса та Твена. Проте сьогодні її ім’я майже не згадують. Можливо тому, що популярна література свого часу рідко переживає власну добу: вона потребує не геніальності, а здатності віддзеркалити саме ті тривоги й бажання, що хвилювали суспільство. Кореллі вміла це робити блискуче, хоч нині її тексти здаються мелодраматичними, багатослівними й надмірно пафосними.
  

  
  

  Сюжет знайомить нас із Джеффрі Темпестом — збіднілим письменником, що загруз у відчаї та власній озлобленості. Однієї ночі він отримує три листи: невелику фінансову допомогу від давнього друга, рекомендацію від незнайомця та повідомлення про величезну спадщину. Його життя стрімко перевертається, але ще сильніше — завдяки появі принца Люсьєна Ріманеса, який миттєво бере його під опіку: просуває його книгу, вводить у кола «високого світу», формує з нього модну літературну зірку. Ким насправді є Люсьєн, зрозуміло вже з самої назви роману, але Джеффрі з охотою приймає всі спокуси, не замислюючись над наслідками. Він купує собі дружину-трофей, шукає слави та розкоші — і поступово виявляє, що багатство лише поглиблює його внутрішню порожнечу.
  

  
  

  У середині роману з’являється Мейвіс Клер — успішна письменниця, яку критикують, але яка створила собі маленький рай працею та наполегливістю. Її спокій і гармонія нестерпні для Джеффрі. У літературознавстві давно підкреслюють, що Мейвіс — це прямий автопортрет Марії Кореллі, спроба авторки вивести себе на сторінки роману в ідеалізованому образі. Та якщо це справді так, то сам текст цьому суперечить: за деклараціями Мейвіс про незалежність і внутрішню силу проступає невпевненість самої Кореллі. Тому Мейвіс виглядає не стільки відображенням авторки, скільки тим, ким Кореллі хотіла бути. Після її появи і життя Джеффрі, і вся оповідь починають рухатися до неминучого моралістичного фіналу. Оповідь стає тьмянішою, передбачуваною, але не позбавленою певного дивного чару. Мені це нагадало дивну суміш Вайлда, Гете й Данте — історію, яка водночас милується розкішшю та засуджує її, хоче смакувати гріх і тут же моралізувати. Вона розкриває багато про видавничу кухню: невизнання, пиха критиків, комерційний цинізм — усе це дивовижно впізнаване навіть сьогодні. Але водночас роман зраджує хистку віру самої Кореллі в свій талант.Загалом історія мене зацікавила — особливо у першій половині. Враження від роману спокійні, рівні: без захвату, але й без розчарування. Це не 10 із 10, скоріше 3 із 5 — книга, яка може подарувати приємний вечір. Найкраще вона читається восени, коли за вікном дощ, у повітрі меланхолія, а холодні п’яти хочеться сховати під пледом.
  

  
  

  10

  165