Рецензия на книгу

• 

  vitac

  24 сентября 2015 г.

  І зовсім це не художня книга.
  Ну може трошки.
  Абсолюто впевнена, що це автобіографічна книга, що автор пережила все це все від першої і до останньої краплі. Бо тільки хто сам пережив такий досвід может так щедро, емоційно ділитися своїми переживання з читачами.
  Важко давалася мені ця книга. Бо постійно потребувала аналізу свого життєвого досвіду, своїх переживань. Порівнювала. Вчилася. Знову переживала ту чи іншу подію з свого життя.
  Може я й не поділяю повністю точку зору автора, але точно безмежно вдячна , за те, що Гілберт дозволила читачам зазирнути в найпотаємніші куточки своєї душі.

  Дипресія - страшна річ. І начебто нічого не сталося в житті, а чорний вир суму затягує..., а хіба не страшно прожити стільки років з своїм чоловіком і зрозуміти, що він тобі не цікавий, що життя, яким ти живеш, не твоє, що плани, які ти накреслила, вони не твої, а навіяні суспільством, мораллю, правилами...
  Яка ти? Хто ти? Чого ти взагалі хочеш?

  Їсти? Звичайно їсти! Найкраще, те, чого хотілося завжди, шукати задоволення в їжі, в тонких смаках та пахощах. Насолоджуватися кожним кусником. Бо так починається любов до себе. Таке собі лікування. Перший етап.

  Молитися? Вчитися молотися. Вчитися говорити з Богом.
  

  
  Замість того, щоб дивуватися, я нервуюся. Замість споглядати, я завжди перевіряю і контролюю.

  я на знаю, як у вас, але у мене саме так.
  Тож ця книга потрапила до рук дуже вчасно.

  Кохати? Так, вчитися кохати. Беззастережно вчитися служити коханій людині.
  Дві людини, що одного разу вже розбили своє серце, нарешті поєдналися, щоб разом вчитися кохати.
  Чудова історія, ніжна, життєва.

  В цій книзі багато мудрих слів, до яких хочеться повертатися знову і знову.
  Не можу сказати, що вони нові для мене, але подані саме так, в такому сюжеті - це прекрасно.
  Тож, дякую тобі, Ліз!

  5 понравилось

  43