Рецензия на книгу

• 

  Аноним22 апреля 2015 г.

  Якщо ти не можеш це прийняти, зміни це. Якщо не можеш змінити — прийми.

  Проста істина, яка дається непросто і не відразу, а ще — не залишається з тобою назавжди, а вигулькується в найцікавіший момент. Так і «Жінка в пісках» Кобо Абе — ніби нічого незвичного, піски собі й піски, а часом вистрибують такі запитання й думки, що хоч самому закопуйся.

  Звичайнісінький собі японець середніх літ і середнього зросту їде у відпустку позбирати улюблених жучків — і не повертається. А все тому, що його посадовили до пісочної ями й все, що йому залишається робити, — це продовжувати копати. Ніхто про те не знає, нікому йому допомогти, ніхто не визволить. Тут немає дат й імен, бо, власне, таке ж може статися з будь-ким, хіба ні? Химерний світ села, що живе по вуха й вище (буквально) в піску, насправді не такий вже й дикий і незвичний. Кого не засмоктували обставини, з яких не видно сонця, не чутно моря, є лишень пісок, який липне, скрипить на зубах, сиплеться в їжу, літає в повітрі… І, можливо, опинившись дуже далеко поза звичною зоною комфорту, легше зрозуміти, що є штучним, а що — істинним. Чи це робота, дім, школа, співробітники, рутина з день у день, натягнуті посмішки… А, може, це простий світ, де є тільки сонце і пісок, спрага і робота, усе просте, усе справжнє. Кожному вибирати самому.

  Можна говорити, що вся ця повість — про нездоланні зовнішні обставини і боротьбу з ними. Можна думати, що ці обставини — так само й внутрішні, адже власні ями часом бувають ще глибші за реальні, вони ходять за нами назирці, а вибратися з них можна лише самотужки. Можна відшукати тут безліч символів і знаків. А можна просто читати повість і пропускати слова крізь пальці, як пісок, дослухаючись до їхнього шурхоту…

  13

  84