Рецензия на книгу

• 

  Аноним24 марта 2015 г.

  На перший погляд цей психологічний роман про взаємини Христини і Соломії на тлі різних подій та в різних країнах, про заробітчанство в Європі, куди ми всі спрямовані та врешті решт прийдемо, нехай те так скоро і лише в постаті своїх онуків. Роман про лесбійські стосунки, про кохання в іншій іпостасі, але не брудне і не вульгарне. Це ніби гіпертрофована дружба.

  Христина і Соломія не від легкого життя вирішили податися на заробітки до Німеччини. Автор з ювелірною точністю і докладністю описує «сім кругів пекла» отримання візи, черги в консульстві, натяки на хабарі, всю бюрократичну машину. Але попри однакові біографії здобувачів віз, Соломії і Христини, візу відкривають лише одній. Соломія отримає право в‘їзду лише через рік. Христина за цей рік познайомилася з Євою, закохалася і повністю віддалася почуттю. Якби це був дешевий бульварний роман, то автор далі б розвивала тему лесбійського трикутника. Але цього не відбулося, трикутника не виникло. Адже, попри взаємини Соломії та Христини в Україні, на чужину вони поїхали, полишивши такі любовні емоції вдома. Повторюсь, це була гіпертрофована дружба.

  В цій книзі зібрані історії заробітчанок з України, котрі працюють в Німеччині. Вони займаються прибиранням, сидять з хворими, працюють в сільському господарстві на сезонних роботах та доглядають літніх людей. Дуже цікавою є постать старенької бабусі, привезеної турботливим сином в Німеччину, куди він перебрався і «став на ноги». Ось для догляду за літньою жінкою і найняли Соломію. Ганна Копириць родом із Галичини, багато чого бачила в своєму житті. Вона згадує все і розказує доглядальниці. Згадує: як прийшла війна, як прийшли «совєти», як набирали в лави УПА та СС Галичина, як боялися «німця», як боялися «руських», як країна на один день стала Незалежною Україною. Все пам’ятає. Ось ця вставна новела, на мою думку, і є ключовою, головною. В давно минулі часи молодих людей гнали на примусові роботи до Німеччини, а тепер люд з України сам прагне працювати в Німеччині, б’ється головою об бюрократичну візову систему, платить гроші, щоб працювати на чужині. Після війни німці виплачували гастарбайтерам компенсації. А хто зараз компенсує материнську турботу, якої позбавлені діти заробітчанок? Такі собі «матері по-скайпу» кладуть своє здоров’я на жертовний п’ядестал разом з можливістю бути поруч зі своєю дитиною тоді, коли вона зробить перший крок або вперше закохається.
  
  Твір написаний живою мовою: галицькі говірки, суржик, літературна українська мова. Здається, що якийсь неїстівний вінегрет. Але ні. Це все так гармонійно і достовірно виглядає. Історію Ганни Копириць складно уявити розказаною літературною мовою, сюди пасує галицька говірка. Розмови в берлінській католицькій церкві українських заробітчанок точаться на україно-російському суржику. Це додає достовірності і реальності. Цей мовно-стилевий дисонанс – родзинка роману Наталки Сняданко.

  20

  200