Рецензия на книгу

• 

  Mr_Purple29 октября 2024 г.

  Тео страждав. Тео вживав. Тео дурив. Тео не шкодував. Тео усе зійшло з рук.

  Одразу зазначу, що не торкатимусь у відгуку проблем затягнутості роману (дуже довгий і тягучий виклад) та регулярного вживання героями алкоголю та речовин (цього справді багато), адже це питання смаку та вподобань. Натомість спробую пояснити чому для мене ця історія є провальною сюжетно. Тут будуть спойлери.

  Перш за все, уявімо на мить, що ми прибрали з книги ніби як наріжний камінь сюжету – картину Карела Фабріціуса «Щиголь». Щоб це змінило в історії? Моя відповідь: її останні 10%. Тео б не поїхав до Амстердаму, не вбив би людину та не отримав, взагалі-то незаслужені, гроші.

  Нам обіцяють історію про неймовірну силу мистецтва, про викраденого «Щигля», який (цитую) «стане прокляттям та надією на порятунок» для головного героя. Цікаво, на якому місці книги у читачів починає виникати питання «А до чого власне картина?». У моєму випадку це сталося після переїзду Тео до Лас-Вегасу та появи в сюжеті Бориса. Я не акцентуватиму увагу на тому, що, по-перше, замість «Щигля» Фабріціуса можна було б обрати абсолютно будь-який твір європейського мистецтва. Це змінювало б лише фінальну локацію роману. Та й то не обов’язково, адже картина опинилась в Нідерландах не тому, що вона вийшла з-під пензля голандського майстра, а просто тому що. Обери пані Тартт «Поцілунок» Клімта і Тео замість Амстердаму опинився б у Відні. Дістанься головному герою «Крик» Мунка, і він би різдвяним ранком прокинувся в готелі в Осло. Твір і художник тут опціональні, картина - класичний макгафін за Хічкоком. І кілька абзаців, які вставлені авторкою вже після розв’язки, які за задумом мали б пояснити «чому саме «Щиголь»», абсолютно не витягують. Замилування технікою Фабріціуса, експозицією картини тощо наприкінці роману не можуть пояснити обсессію Теодора протягом попередніх восьми сотень сторінок.

  Можна навести приклади романів, де вибір конкретного твору мистецтва мав визначальне сюжетне значення - Код да Вінчі Дена Брауна, Безцінний Зиґмунта Мілошевського… Підставивши замість «Щигля» назву будь-якої іншої картини, зміна сюжету роману не завдала б багато клопотів.

  Яке місце займає картина в розвитку історії, чи є вона її двигуном? На мій погляд, ні. Картина лежить в Тео – картина їде з Тео в Лас-Вегас – картина вертається з Тео в Нью-Йорк – картина багато років зберігається в сховищі – раптом виявляється що з часів Лас-Вегасу вона не в Тео, він не розгортав її, відповідно увесь цей час у сховищі був не «Щиголь» - Тео везуть в Амстердам аби повернути картину – картина без участі Тео (і, припущу, частково всупереч його волі) повертається до музею.

  Де в цьому ланцюзі вплив картини на долю Тео? Де взагалі місце картини в історії? В одному із відгуків мені трапився жарт про те, що Донна Тартт писала свою історію і до неї періодично підходили та нагадували, що роман взагалі-то називається «Щиголь» і було б добре іноді згадувати про однойменну картину. Після цього авторка вставляла в текст абзаци на кшталт «Тео згадав про картину…» або «Тео перелякався, уявивши як хтось знаходить картину…», і знову верталась до історії Тео, аби через кілька глав знову мимохідь згадати про «Щигля», який лежить собі або під ліжком, або в сховищі.

  І тут я хочу перейти до головної, на мій погляд, проблеми. Якщо це не історія про картину (і будемо відверті, в ідеальному світі це й не мала б бути історія про картину чи лише про картину, бо великі історії значно глибші), то про що ж вона? Вилучивши з роману складову картини, яка складає відсотків 20-25 (візит Тео з матір’ю до музею та теракт на початку, поїздка з Борисом в Амстердам наприкінці), що складає кістяк оповіді?

  Смію припустити, що це розповідь про героя, який пливе за течією та, що найбільш засмучує, не змінюється на своєму «шляху героя», не має притомної «сюжетної арки». Розповідь про відмову від допомоги та те, як погані вчинки залишаються непокараними (та ще й винагороджуються). І на додаток, ця історія приправлена купою карикатурних та просто нелогічних моментів, які роблять її максимально штучною. На своїх улюблених таких моментах я зупинюсь наприкінці.

  Головна, на мій погляд проблема «шляху героя» в тому, що за 10 років Тео не змінюється. Власне через це Тартт так легко перестрибує в часі: ось головний герой 15-річним хлопчиком повертається в Нью-Йорк, потім стрибок на 8 років вперед і ми маємо того самого Тео. Адже те, що сталося за ці роки, легко пояснюється в кількох абзацах: Тео якось довчився, почав продавати меблі в магазині Гобі, регулярно вживає алкоголь та наркотики, спить з жінками, згадує про Піппу та час від часу переживає про картину, яка усі ці роки лежить (як він думає) в сховищі.

  Це найкраще ілюструє те, що головний герой продовжує жити в координатах, закладених у ньому 13-річним хлопчиком. Що в 13 років, що в 24, він за власною волею практично не вчиняє нічого, що впливало б на його шлях, на розвиток його арки. До вчинків його власної волі можна віднести хіба «пасивне» рішення не повертати картину та поспішну втечу з Лас-Вегасу після смерті батька. Більшу частину роману Тео або перебуває під впливом алкоголю і речовин (і, як виявляється, не пам’ятає про вчинене у ці періоди) через страждання, або приймає алкоголь і речовини аби впоратись із діями та рішеннями інших героїв, які тягнуть історію вперед. Відверто кажучи, це мала б бути історія не про Тео, а про Бориса (найнесимпатичнішого героя, як на мене).

  Пасивність Тео можна б було пояснити, якби «Щиголь» позиціонувався як роман про «людину як іграшку долі». Якби я хотів почитати про те, як людина поступово втрачає себе у вихрі обставин, я б повернувся до історії Йозефа К. з Процесу Кафки. Але ж ні, роман Тартт проголошується гімном силі мистецтва, яка допомагає головному герою подолати обставити і вийти з усіх перепетій сильнішим.

  Натомість, ми маємо Тео, який вийшов сухим із води. Ми бачимо Тео, який не спроможний як прийняти допомогу, так і надати її ближнім. Ми читаємо про Тео, який просто робить щось. Але для чого він це робить, відповіді ми так не отримуємо. Якщо б мене попросили пояснити про що роман, конкретно, а не загальними неконкретними словами на кшталт «цілющої сили мистецтва», я б не зміг надати притомної відповіді. Хлопчик ріс, хлопчик страждав, хлопчик переживав про картину. Якою була його мета? Що рухало його вперед? Я не маю відповіді, на жаль. Напевно, відповіддю може бути щось типу «він хотів зцілитись від душевної муки», але чи досяг він цього у результаті? Усе вирішилось попри його волю, він просто просидів кілька днів в готельному номері в Амстердамі, отримавши в підсумку уникнення відповідальності та мішок з грошима. Якийсь занадто голлівудський happy end як для роману, що претендує на звання сучасної класики.

  Тео страждав. Тео вживав. Тео дурив. Тео не шкодував. Тео усе зійшло з рук. А, так, при цьому десь на фоні фігурувала картина.

  І наостанок про карикатурні та нелогічні моменти. Мені не сподобався Борис, не сподобалась оця типова «клюква» про хлопчика звідкись зі Східної Європи, який у 13 років встиг об’їздити усю земну кулю, який п’є vodka, обкрадає магазини, б’є дівчину, але – so sweet – подивіться, він читає «Ідіота» в оригіналі… Взагалі, увесь цей паноптикум слов’янських персонажів, усі ці Юрії, Дмітріі, Віті, Гріши, які говорять славік інглішем, п’ють усе, що горить, їдять руками та носять зброю, виглядає як американський фільм категорії «В» родом з вісімдесятих.

  Повеселила історія про те, як 13-річний зміг пронести на борт літака в Америці картину, яка очолює рейтинг розшукуваних витворів мистецтва. Ніби й не було 9/11 та запроваджених суворих заходів безпеки та перевірки. Про це наприкінці роману питає і Гобі, ніби зайвий раз вказати нам абсурдність того, як це звучить.

  Забавно було спостерігати за тим, як соціальні служби та адвокат абсолютно індиферентні щодо того, що в неповнолітнього гине другий з батьків, цей неповнолітній сам переїжджає з міста до міста, починає жити в чужої людини і всі навколо такі «ок, звучить достовірно».

  Ну і звичайно неймовірна здатність Тео та Бориса уникати відповідальності за протиправні вчинки. Вони вчиняють крадіжки, купують наркотики, оперують творами мистецтва, антикваріатом, зброєю, і в підсумку нічого, вони навіть не потрапляють в поле зору правоохоронців. Казковий рівень везучості, десь на рівні MARVEL.

  Содержит спойлерыОткрыть

  10

  576