Логотип LiveLibbetaК основной версии

Рецензия на книгу

Илиада. Одиссея

Гомер

  • Аватар пользователя
    Krysty-Krysty25 января 2015 г.

    Реверанс лилейнораменным читателям рецензии. Не знаю, что добавят мои дилетантские мысли к томам исследований серьезных ученых. Но, с другой стороны, не может быть, чтобы после прочтения мировой классики не нашлось хоть несколько личных слов о впечатлениях по поводу прочитанного. Все-таки образы греческой мифологии и эпоса очень уверенно пронизывают все европейское искусство, это "сухие метафоры", которые никому не надо объяснять и оговаривать (ага, никому классически образованному). Мои "открытия" покажутся примитивными и смешными специалистам, но, с другой стороны, не интересна ли реакция, так сказать, "чистого" рассудка, не обремененного излишней исторической информацией.

    Будем серьезными, звучногремящие кнопки стремительнопишущей клавы. Древние тексты нельзя читать без фундамента (бэкграунда). Основа – изложение Куном главных мифологических событий греческого мира. Но без комментариев, сносок, дополнительной информации чтение могло бы пройти мимо. Может, я и так заметила бы сложные, иногда вычурные эпитеты (кстати, церковнославянизмы, конечно, читать не всегда легко, но они очень уж хорошо калькируют греческие сложные прилагательные, я еще долго буду от них избавляться в своей речи). Предисловие же к "Илиаде" заставило меня задуматься об авторе произведения. И я не могла не согласиться, что автор (Гомер? или он был лишь наиболее талантливым исполнителем?) не мог быть слепым (по крайней мере во время создания произведения): слишком живая визуальная картинка предстает перед глазами.
    "Илиада" действительно создает впечатление не народного эпоса (хотя он, безусловно, положен в основу), но именно результата индивидуальной работы. Меня заинтересовала сама композиция текста. Как представляется, древнему произведению логично начинаться "с начала": подробный рассказ предыстории (желательно от сотворения мира); по крайней мере суд Париса – причины и предпосылки войны; родословная героев; перечень войск (есть перечень кораблей, но он дается не в начале, а потом, когда завязка уже состоялась и читатель заинтересован рассказом)... Выбран один эпизод, несколько дней многолетней войны, это не начало осады и не захват города. Все начинается с ссоры военачальников и отказа участия одного из них, Ахилла, в сражениях. А заканчивается возвращением героя в вооруженные ряды и его победой над наилучшим воином Трои Гектором. Нет и результата войны. Нет описания знаменитого троянского коня. Мы даже не узнаем из "Илиады", с кем в конце концов останется Елена. Ясно, древним грекам подробности были хорошо известны. "Илиада" выглядит отрывком, фрагментом, эмоциональным слепком одного эпизода эпопеи.
    И это монументальный слепок. Размеренное пение, подробности боев, речи боевых лидеров, разбор тактики и результатов поединков, плач над погибшими. Ключевые слова произведения: гнев, страсть. В этой страсти к женщине не стыдно признаться, из-за нее, собственно, началась многолетняя война (и хотя не раз звучат слова вроде "зачем только родилась та Елена", никто не считает зазорным отдавать жизнь по такой причине); из-за женщины, которую отобрали, обиженный Ахилл оставляет битву; из-за страсти сам Зевс уходит из драки, сведенный принарядившейся женой.
    Не покидала мысль, насколько же кинематографично произведение. Чистый, концентрированный голливудский пафос, пространство для спецэффектов, подробное описание кадров.

    Со студенческих времен я почему-то запомнила, что "Одиссея" интереснее. Впечатление повторилось. Сознание гораздо меньше отключалась от читаемого. Гораздо проще было следить за сюжетом. Вместо строгой мрачноватой монументальности "Илиады" (во многом трагической поэмы) перед нами мягкое и узорчатое полотно (авантюрная история): сказочные приключения в плавании, препятствия, испытания (знаменитые сирены, их, оказывается, всего две! Сцилла с Харибдой, Церцея и циклопы...). Но в то же время "Одиссея" выглядит определенным эпилогом для "Илиады". Мы видим возвращение героя, а также узнаем, что случилось с другими воинами троянской войны. Здесь хватает отходов от основного сюжета: возвращения в прошлое, песни в песне, пересказ приключений, и даже сами тени погибших героев (а также выдающихся женщин прошлого) повествуют о себе и своих злоключениях. И ключевыми словами оказываются: тоска по дому, верность ожидаемому, смелость сына (становление юноши, Телемах для меня оказался самым интересным персонажем).

    Мозг отключился и "на падшем взгремели доспехи"."Илиада" и "Одиссея" передают нам события бронзового века. В битве участвуют боги и их дети – смертные герои. Но это время мне показался переходным от мифологическо-сказочного к современному, реальному. Дети богов... буквально или все-таки метафорически? Упоминаются потомки Геракла, Персея??? Но Трою откопали, Троя – это реальность. Кто же боролся за нее?.. "Илиада" стала для меня первым текстом альтернативной истории. И хотя у стен города борются между собой люди и с каждой стороны им помогают боги, мне кажется, что под Троей "ныне с богами сражаются гордые мужи Данаи", и люди победили богов. Боги же исключительно олицетворяли собой вынесенные наружу эмоции и чувства. Он такой сильный, что может быть только сыном Зевса. Он так рассердился, что такой гнев мог послать только Бог.

    Да, многобуквенно, но и текст бронеблещущий, так ведь? Очень удачно подан рядом с основными эпосами текст Куна: напоминание, кто есть кто, краткое введение в контекст (очень удобно было читать вперемежку с "Илиадой"). Как плоская земля того времени – такой же плоский, двухмерный мир мифа. Не могу не вспомнить Норфолка ("В обличье вепря") с его ожившими изображениями античных сосудов. Точно такое же впечатление: мультфильм из картонных картинок с неуклюжими редкими движениями. Интересно, как Куну удалось через максимально простой, почти примитивный рассказ передать пафос и поэтику греческой мифологии. Иногда хотелось подробностей, хотелось, чтобы миф ожил, рассказ приобрел динамику и трехмерность, персонажи вступили в диалоги. Но я вспоминала, что это не самостоятельный отдельный сборник мифов, тем более не обработанный автором художественный текст (как у Льюиса, например, в "Пока мы лиц не обрели"), базирующийся на народных представлениях, а короткий вспомогательный пересказ, иной и не мог поместиться в и так немалый том. У этого издания другая цель. И все-таки я получила немалое удовольствие от возвращения в мир греческих мифов, в детстве я перечитывала их не раз. Самые любимые же были и остались рассказы о героях. Снова вспомнила неприязнь к Гераклу, периодически одержимому бешенством (боги насылали, ага, тогда это так называлось). А также я вспомнила, что лет в восемь... хотела выйти замуж за Персея! :)

    Минутка искренности с пышнопоножными читателями рецензии. Надо признаться, так называемое клиповое сознание, в котором я себе отказывала, пока с тараном не пришел Гомер и не пришиб его, отчаянно сопротивлялось классической неспешной поступи гекзаметра. Это могильная плита на ветренные мечтания. (...Сколько комиксов, плохой фентезятины и дамского мусора придется перелистать, чтобы залечит эту психочитательскую травму.)
    Если общая картинка иногда не задерживалась в сознании и приходилось возвращаться к уже прочитанному, то отдельные моменты просто сами западали в память. Отмечу то, что удивляло.
    Знакомство греков с анатомией (перечисление конкретных органов, пораженных оружием).
    Множество бытовых деталей, предметов, этикетных формул, передающих время и жизнь давно прошедших времен.
    Искреннее признание, что войны и серьезные обиды происходят из-за женщин – это нормально и в порядке вещей. Мило)
    Человеческие жертвоприношения... как-то я забыла, как широко пользовались ими культурные греки.
    Поэт-исполнитель не забыл в "Одиссее" покачать пальчиком слушателям и рассказать, как уважительно надо относиться к поэтам-исполнителям.
    Почему-то не удивляет, что хитроумный Одиссей одновременно наиболее многострадальный: изречением "если ты такой умный, почему ты такой несчастный" греков не удивишь.


    Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
    Я список кораблей прочел до середины:
    Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
    Что над Элладою когда-то поднялся.
    О. Мандельштам.

    Я нашла собственный способ сохранять интерес к перечню кораблей: представляла, что среди списка есть мой дедушка и наши соседи, таким образом, я гордилась одними, кто поставил больше кораблей, и злорадствовала над алчными скрягами-неудачниками.

    Першатэкст па-беларуску...

    Тут...

    Кніксен да лілейнараменных чытачоў рэцэнзіі. Не ведаю, што дадасць мая дылетанцкая думка да тамоў даследаванняў сур'ёзных навукоўцаў. Але, з другога боку, не можа быць, каб пасля прачытання сусветнай класікі не знайшлося хоць колькі асабістых словаў пра ўражанні наконт прачытанага. Усё-ткі вобразы грэцкай міфалогіі і эпасу надта ўпэўнена працінаюць усё еўрапейскае мастацтва, гэта "сухія метафары", якія нікому не трэба тлумачыць і агаворваць (але, нікому класічна адукаванаму). Мае "адкрыцці" пададуцца прымітыўнымі і смешнымі адмыслоўцам, але, з іншага боку, ці не цікавая рэакцыя, так бы мовіць, "чыстага" розуму, не абцяжаранага залішняй гістарычнай інфармацыяй.

    Будзем жа сур'ёзнымі, гучназвінючыя кнопкі імклівапішучай клавы. Старажытныя тэксты нельга чытаць без падмурку (бэкграўнду). Аснова – пераказ Кунам галоўных міфалагічных падзей грэцкага свету. Але без каментароў, зносак, дадатковай інфармацыі чытанне магло б прайсці міма. Можа быць, я і сама заўважыла б складаныя, часам вычварныя эпітэты (дарэчы, царкоўнаславянізмы, вядома, чытаць не заўсёды лёгка, але яны добра перадаюць грэцкія складаныя прыметнікі, ад іх я яшчэ доўга буду пазбаўляцца ў маўленні). Але прадмова да "Іліяды" прымусіла мяне задумацца над аўтарствам твора. І я не магла не пагадзіцца, што аўтар (Гамер? ці ён быў толькі найбольш таленавітым выканаўцам?) не мог быць сляпым (прынамсі ў час стварэння твора): надта жывая візуальная карцінка паўстае перад вачыма.
    "Іліяда" сапраўды стварае ўражанне не народнага эпасу (хоць ён, безумоўна, пакладзены ў аснову), але менавіта выніку індывідуальнай працы. Мяне зацікавіла сама кампазіцыя тэксту. Як падаецца, старажытнаму твору лагічна пачынацца "з пачатку": падрабязна апавесці перадгісторыю (пажадана ад стварэння свету); прынамсі суд Парыса – прычыны і падставы вайны; даць радавод герояў; пералік войскаў (ёсць пералік караблёў, але ён даецца не на пачатку, а тады, калі завязка ўжо адбылася і чытач зацікаўлены аповедам)... Выбраны адзін эпізод, некалькі дзён шматгадовай вайны, не пачатак аблогі і не захоп горада. Усё пачынаецца з сваркі военачальнікаў і адмовы ўдзелу аднаго з іх, Ахіла, у бітвах. А заканчваецца вяртаннем героя ў збройныя шэрагі і яго перамогай над найлепшым воем Троі Гектарам. Няма і выніку вайны. Няма апісання славутага траянскага каня. Мы нават не даведаемся з "Іліяды", з кім урэшце застанецца Алена. Ясна, старажытным грэкам падрабязнасці былі добра вядомыя. "Іліяда" выглядае ўрыўкам, фрагментам, эмацыйным злепкам аднаго эпізоду эпапеі.
    І гэта манументальны злепак. Размераны спеў, падрабязнасці баёў, прамовы баявых лідараў, тактыка і вынікі двубояў, плачы над загінулымі. Ключавыя словы твора: гнеў, жарсць. У гэтай жарсці да жанчыны не сорамна прызнацца: праз яе ўласна пачалася шмагадовая вайна (і хоць не раз гучаць словы кшталту "нашто толькі нарадзілася тая Алена", ніхто не лічыць ганебным аддаваць жыццё за такую падставу); праз крыўду за жанчыну Ахіл пакідае бітву; праз жарсць сам Зеўс сыходзіць з бойкі, зведзены прыбранай жонкай.
    Не пакідала думка, наколькі ж кінематаграфічны твор. Чысты, канцэнтраваны галівудскі пафас, прастора для спецэфектаў, падрабязнае апісанне кадраў.

    З студэнцкіх часоў я чамусьці запомніла, што "Адысея" цікавейшая. Уражанне паўтарылася. Свядомасць значна менш адключалася ад чытанага. Значна прасцей было сачыць за сюжэтам. Замест строгай змрачнаватай манументальнасці "Іліяды" (у многім трагічнай паэмы) перад намі мяккае і ўзорыстае палатно (авантурная гісторыя): казачныя прыгоды ў плаванні, перашкоды, выпрабаванні (славутыя сірэны, іх, аказваецца, ўсяго дзве! Сцыла з Харыбдай, Цырцэя і цыклопы...). Але ў той жа час "Адысея" выглядае пэўным эпілогам для "Іліяды". Мы бачым вяртанне героя, а таксама даведваемся, што сталася з іншымі воямі траянскай вайны. Тут хапае адыходаў ад асноўнага сюжэту: вяртанні ў мінулае, песні ў песні, пераказ прыгодаў і нават самі цені загінулых герояў (а таксама выбітных жанчын мінулага) апавядаюць пра сябе і свае злаключэнні. І ключавымі словамі аказваюцца: туга па доме, вернасць чаканаму, адвага сына (станаўленне юнака, Тэлемах для мяне стаўся самым цікавым персанажам).

    Хвілінка шчырасці з пышнапаножнымі чытачамі рэцэнзіі. Трэба прызнацца, так званая кліпавая свядомасць, якую я адмаўляла ў сабе, пакуль з таранам не прыйшоў Гамер і не дыягназаваў яе, адчайна супраціўлялася класічнаму няспешнаму поступу гекзаметра. Гэта магільная пліта на павятрульныя летуценні. (...Колькі коміксаў, дрэннай фэнтэзяціны і дамскага смецця трэба перагартаць, каб залечыць гэтую псіхачытацкую траўму).
    Калі агульная карцінка часам не затрымлівалася ў свядомасці, даводзілася вяртацца да ўжо прачытанага, то асобныя моманты проста самі западалі ў памяць. Адзначу тое, што здзіўляла.
    Знаёмства грэкаў з анатоміяй (пералічэнне канкрэтных органаў, уражаных зброяй).
    Мноства побытавых дэталяў, прадметаў, этыкетных формулаў, якія перадаюць час і жыццё даўно прамінулых часоў.
    Шчырае прызнанне, што войны і сур'ёзныя крыўды адбываюцца праз жанчын – гэта нармальна і ў парадку рэчаў. Міла)
    Чалавечыя ахвярапрынашэнні... неяк я забылася, як шырока карысталіся імі культурныя грэкі.
    Паэт-выканаўца не забыўся ў "Адысеі" паківаць пальчыкам слухачам і апавесці, як пашанотна трэба ставіцца да паэтаў-выканаўцаў.
    Чамусьці не здзіўляе, што хітрамудры Адысей адначасова найбольш шматпакутны: выслоўем "калі ты такі разумны, чаму ты такі няшчасны" грэкаў не здзівіш.


    Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
    Я список кораблей прочел до середины:
    Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
    Что над Элладою когда-то поднялся.
    О. Мандельштам.

    Я знайшла ўласны спосаб, каб трымаць зацікаўленне пералікам караблёў: уяўляла, што сярод спісу ёсць мой дзядуля і нашы суседзі, такім чынам, я ганарылася аднымі, хто паставіў больш караблёў, і злараднічала над хцівымі скнарымі няўдачнікамі.

    Мозг адключыўся і "на падшем взгремели доспехи". "Іліяда" і "Адысея" перадаюць нам падзеі бронзавага веку. У бітве ўдзельнічаюць багі ды іх дзеці – смяротныя героі. Але гэты час мне падаўся пераходным ад міфалагічна-казачнага да сучаснага, рэальнага. Дзеці багоў... літаральна ці ўсё-ткі метафарычна? Згадваюцца ўнукі Геракла, Персея??? Але Трою адкапалі, Троя – гэта рэальнасць. Хто ж змагаўся за яе?.. "Іліяда" паўстала для мяне першым тэкстам альтэрнатыўнай гісторыі. І хоць пад мурамі горада змагаюцца змагаюцца міжсобку людзі і абодвум бакам дапамагаюць багі, мне падаецца, што пад Трояй "ныне с богами сражаются гордые мужы данаи", і людзі перамаглі багоў. Багі ж выключна ўвасаблялі сабой вынесеныя вонкі эмоцыі і пачуцці. Ён такі моцны, што можа быць толькі сынам Зеўса. Ён так раззлаваўся, што такі гнеў мог паслаць толькі бог.

    Так, тут шматлітарна, але тэкст бронебліскучы, так жа?Вельмі ўдала змешчаны побач з асноўнымі эпасамі тэкст Куна: напамін, хто ёсць хто, кароткія ўводзіны ў кантэкст (вельмі зручна было чытаць уперамежку з "Іліядай"). Як пляскатая зямля таго часу – такі плюскаты, двухмерны свет міфу. Не магу не ўспомніць Норфалка з яго ажылымі выявамі антычных сасудаў. Дакладна такое самае ўражанне: мультфільм з кардонных карцінак з нязграбнымі рэдкімі рухамі. Цікава, як у Куна атрымалася праз максімальна просты, амаль прымітыўны аповед перадаць пафас і паэтыку грэцкай міфалогіі. Часам хацелася падрабязнасцяў, хацелася, каб міф ажыў, аповед набыў дынаміку і трохмернасць, персанажы ўступілі ў дыялогі. Але я ўспамінала, што гэта не самастойны асобны зборнік міфаў, тым больш не апрацаваны аўтарам мастацкі тэкст (кшталту, напрыклад, Льюіса "Пока мы лиц не обрели") паводле народных паданняў, а кароткі дапаможны пераказ, іншы і не мог змясціцца ў і так немалы том. У гэтага выдання іншая мэта. І ўсё-ткі я атрымала немалое задавальненне ад вяртання ў свет грэцкіх міфаў, у дзяцінстве я перачытвала іх не раз. Самыя любімыя ж былі аповеды пра герояў. Зноў успомніла непрыязнь да Геракла, перыядычна апанаванага шаленствам (богі насылалі, ага, тады гэта так называлася). А таксама я ўспомніла, што гадоў у восем... хацела выйсці замуж за Персея!

    11
    177