Логотип LiveLibbetaК основной версии

Рецензия на книгу

Над кукушкиным гнездом

Кен Кизи

  • Аватар пользователя
    Krysty-Krysty10 октября 2014 г.

    Я глухонемой индеец в завоёванной стране, одной из лучших в мире по изготовлению машин для тумана и часов, тормозящих время. Я живу в психушке. Немногочисленный персонал – и люди с винтиками вместо внутренностей. И... МакМерфи... много МакМерфи, в которых я НЕМО всматриваюсь. Они чистенькие лезут в политику, они немощные вопреки законам природы поднимают неподъёмные тяжести, они вытаскивают из психушки формально чужих для них людей (и возвращают им социальные квартиры и просто жизнь), они агитируют за грудное кормление и подбирают котят. В конце концов они всегда терпят поражение, постоянно, безнадежно, больно разбиваются, пачкаются, отчаиваются, надрываются. Они не сдвинут с места этот комбинат, они не победят всемирное зло. Но они могут сказать также, как МакМерфи, “ну я по крайней мере попытался это сделать”.
    И мне не так страшно. Не так страшно знать, что место моей несвободы между “овощем” и “хроником” (до “острого” или “буйного” мне далеко), что не только над страной, но на каждой мелкой должности и во многих семьях управляют старшие брат / сестра / единоутробный, не так противно под них прогибаться (ведь сам этот неполиткорректный мир на самом деле прогибаться совсем не собирается). Страшнее знать, что и я для кого-то на какой-то из своих ролей – Гнусен. А как же без этого?..

    Мне страшно, что эта книга могла пройти мимо меня. Почти прошла. Не люблю читать модное, популярное, раскрученное... Да я все знала о ней, видела фильм, читала рецензии. Я отлично понимала: психушка – метафора нашего мира... трагизм человека, который не ходит под чужой барабан, и бла-бла-бла...
    Ну почему никто не сказал мне, что эта КНИГА ТАК ПРЕКРАСНО НАПИСАНА??? (и без спойлеров не обойтись)
    Что это история не столько МакМерфи, сколько индейца, полукровки, у которого забрали родину, народ и язык (во всех смыслах), который сознательно стал глухонемым.
    Что описания видений Вождя так впечатляют (люди с винтиками вместо внутренностей; туманные машины; застывшее время... это просто красиво написано).
    Что столько-столько-столько отсылок здесь (двенадцать рыбаков на лодке меня умилили),
    и подтем (оставьте метафоры, смотрите в буквальный текст: да в наших постсоветских психушках такое делается, там только мечтать о такой степени ухода и свободы, как в этом 60-х годов “комбинате”),
    и столько метких блёсток по всему тексту: демократия при учете голосов тех, кто физически не может поднять руки;
    и то, что большинство находятся в психушке добровольно;
    и Билли Биббит, который “ушел в угол взволнованно обсуждать планы на будущее воскресенье – с человеком, которого, наверно, считал котом”;
    и этот крик “Я устал... снёс столько обид, что родился мёртвым”;
    и доктор, который поймал самую большую рыбу = еще один пациент МакМерфи...
    и сам МакМерфи, скотина такая, нашелся оппозиционный лидер, не стесняется стричь капустку... не хочет быть легендой, так станет...
    Слов про эту книгу не хватает. Там столько, столько всего!

    Только одно затрону. Как метко, что моделью общества выбрана не ферма, не конкретная тоталитарная страна, не школа, а дурдом! Это на самом деле лучшая метафора нашего мира, самая близкая к реальности. И главный герой, который НЕгерой, а мошенник, хулиган, пошляк. Так книга становится намного более многогранной и неоднозначной. Потому что если углубляться в эту метафору, то для людей с особенностями часто очень важным бывает именно расписание, именно привычный порядок, нарушение которого приводит к проблемам состояния. И можно совершенно искренне и обоснованно возмущаться бунтарем МакМерфи, который стал-таки катализатором двух самоубийств... или виноват прежде всего “комбинат”?.. что было бы с теми людьми без шотландца?.. лучше ли пожертвовать одним-двумя ради свободы нескольких?.. а стали ли они счастливы в этой свободе?.. Много вопросов для размышлений и дискуссий.
    А ведь любая книга проецируется на реальность.
    А ведь восхищаясь книжными “борцами”, мы в реале больше всего боимся, чтобы книжный мир ожил, чтобы кто-то всколыхнул наше болото.
    А ведь любая наша тюрьма (работа, семья, общественный строй) – добровольная…

    Па-беларуску...

    Я глуханямы індзеец...

    Я глуханямы індзеец у зваяванай краіне, адной з найлепшых у свеце па вырабе машын для туману і гадзіннікаў, што тармозяць час. Я жыву ў вар'ятні. Нешматлікі персанал -- і людзі з шрубкамі замест вантробаў. І... МакМэрфі... многа МакМэрфі, у якіх я НЕМА сузіраюся. Яны чысценькія пруцца ў палітыку, яны нямоглыя насуперак законам прыроды падымаюць непадымны цяжар, яны выцягваюць з вар'ятняў фармальна чужых для іх людзей (і вяртаюць ім сацыяльныя кватэры і проста жыццё), яны агітуюць за грудное кармленне і падбіраюць кацянятаў. Урэшце яны заўсёды церпяць паразу, пастаянна, безнадзейна, балюча разбіваюцца, пэцкаюцца, адчайваюцца, надрываюцца. Яны не зрушаць з месца гэты камбінат, яны не перамогуць усясветнае зло. Але яны таксама могуць сказаць, як МакМерфі, "ну я прынамсі паспрабаваў гэта зрабіць".
    І мне не так страшна. Не так страшна ведаць, што месца маёй несвабоды паміж "гароднінай" і "хронікам" (да "вострага" або "буйнага" мне далёка), што не толькі па-над краінай, але на кожнай дробнай пасадзе і ў многіх сем'ях кіруюць старэйшыя брат / сястра / адзінаўтробца, не так брыдка пад іх прагінацца (бо сам гэты непаліткарэктны свет насамрэч прагінацца зусім не збіраецца). Страшней ведаць, што і я для кагосьці на нейкай сваёй пазіцыі -- Гнусэн. А як жа без гэтага?..

    Мне страшна, што гэтая кніга магла прайсці міма мяне. Амаль прайшла. Не люблю чытаць моднае, папулярнае, раскручанае... Ды я ўсё ведала пра яе, бачыла фільм, чытала рэцэнзіі. Я добра ўсведамляла: вар'ятня -- метафара нашага свету... трагізм асобы, што не ходзіць пад чужы барабан, і бла-бла-бла...
    НУ ЧАМУ НІХТО НЕ СКАЗАЎ МНЕ, ШТО ГЭТАЯ КНІГА ТАК ВЫДАТНА НАПІСАНАЯ??? (і без спойлераў не абысціся)
    Што гэта гісторыя не столькі МакМерфі, колькі індзейца, паўкроўкі, у якога забралі радзіму, народ і язык (ну, і мову само сабой!), які свядома стаў глуханямым.
    Што апісанні трызненняў Правадыра такія ўражвальныя (людзі з шрубкамі замест вантробаў; туманныя машыны; застыглы час... гэта проста прыгожа напісана).
    Што столькі-столькі-столькі адсылак тут (дванаццаць рыбароў на чоўне мяне замілавалі),
    і падтэмаў (пакіньце метафары, гляньце ў літаральны тэкст: ды ў нашых постсавецкіх псіхушках такое робіцца, там толькі марыць пра такую ступень догляду і свабоды, як у гэтым 60-х гадоў "камбінаце"),
    і столькі трапных блішчынак па ўсім тэксце: дэмакратыя пры ўліку галасоў тых, хто фізічна не можа падняць рукі;
    і тое, што большасць знаходзяцца ў вар'ятні добраахвотна;
    і Білі Бібіт, які "ушел в угол взволнованно обсуждать планы на будущее воскресенье - с человеком, которого, наверно, считал котом";
    і гэты крык "Я устал... снес столько обид, что родился мертвым";
    і доктар, які спаймаў самую вялікую рыбіну = яшчэ адзін пацыент МакМерфі...
    і сам МакМерфі, скаціна такая, знайшоўся апазіцыйны лідар, што не саромеецца стрыгчы капустку... не хоча быць легендай, дык стане...
    Слоў пра гэтую кнігу не хапае. Там столькі... столькі ўсяго!

    Толькі адно закрану. Як трапна, што мадэллю грамадства выбрана не ферма, не канкрэтная таталітарная краіна, не школа, а вар'ятня! Гэта насамрэч найлепшая метафара нашага свету, самая блізкая да рэальнасці. І галоўны герой, які НЕгерой, а пракуда, махляр, хуліган, пахабнік. Так кніга робіцца нашмат больш шматграннай і неадназначнай. Таму што калі заглыбляцца ў гэтую метафару, то для людзей з асаблівасцямі часта вельмі важным бывае менавіта расклад, менавіта звыклы парадак, парушэнне якога прыводзіць да праблемаў стану. І можна цалкам шчыра і абгрунтавана абурацца бунтаром МакМерфі, які стаў такі каталізатарам двух самагубстваў... ці вінаваты найперш "камбінат"?.. што было б з тымі людзьмі без шатландца?.. ці варта ахвяраваць кімсьці дзеля свабоды некалькіх?.. ці сталі шчаслівымі тыя людзі, атрымаўшы свабоду?.. Багата пытанняў для роздумаў і дыскусій.
    А любая кніга праецыруецца на рэальнасць.
    А захапляючыся кніжнымі "змагарамі", мы ў рэале больш за ўсё баімся, каб кніжны свет ажыў, каб хтосьці скалануў нашае балота.
    А любая нашая турма (працоўная, сямейная, грамадская) добраахвотная.

    15
    69