Рецензия на книгу

• 

  red-haired16 июля 2014 г.

  Вона світла та пронизлива.
  Спочатку геть дитяча, наївна, щира, гіперболізована, повільно переростає в підліткову літературу і - враз- стає дорослою і близькою, до щему.

  Маленька Енн не може не сподобатись. Від неї усміхаєшся, до нех повертаєшся. Часом навіть втомлювала - від отого надсприйняття. Я помякшилась, коли згадала своїх 12-ть, свій щоденник в блокноті і...обоги, трохи навіть схожу манеру висловлень. Лишень з тією різницею, що я так висловлювалася на папері, а не в житті.

  Руді - то особлива каста. Не знаю, як там з душею, але хто носить сонце в волоссі - від природи чи за покликанням - мають на те особливі причини. Це як закритий клуб, перше правило якого все рівно ніхто не дотримає.

  З тим, як дорослішала Енн, змінювалась книга. Вона бігла попереду мене, я зупиняла її, бо ж знала, що там, попереду...
  Ох, важкі останні 50 сторінок для сьогоднішнього ранку. Важкі і, водночас, такі прекрасні.

  Люсі Мод Монтгомері дуже стрімко завершила свій етюд. Але дуже...правильно. Мовби, по іншому і не могло бути. І від цього книга ще сильніше вїлася. Емоції потужніші. Ситуації реалістичніші. Енн виросла.

  Дуже хочу тепер переглянути фільм. Доречі, варто?

  38

  295