Рецензия на книгу

• 

  Аноним2 декабря 2023 г.

  «Краще не піддаватися слабкості. Зробити крок у прірву набагато легше ніж вибратися з неї»

  Хотіла почати рецензію зі слів: «Що я не фанатка Голодних ігор…але це звучить як виправдання, тому…таки так, я фанатка!!!»
  Саму трилогію прочитала дуже давно, але ще тоді в мене виникла купа запитань, на які відповіді тоді я не знайшла: хто придумав голодні ігри? Яким був Панем минулого? Кого з себе представляє Коріолан Сноу? А головне, що зробило його тим, ким він власне є? На ці, та інші питання ми знаходимо відповідь в приквелі «Балада про співочих пташок та змій»…
  Обережно, цілком можливі спойлери..!!!
  Отже, історія про становлення молодого диктатора Коріолана Сноу, всі ми його знаємо по основній серії, але забігаючи наперед; тут він постає зовсім інакшим…добрим (з цим не все так однозначно, хто читав зрозуміє про що я) і це була чи не найбільша претензія фанатів. На момент проведення перших ювілейних Голодних ігор Коріо представлений як розумний, травмований та чуйний юнак. Йому близькі такі почуття, як любов, повага та турбота.
  Чим далі проникаєш в історію, тим більше починаєш розуміти емоції героя, навіть співпереживати Коріолану, його бідове становище все більше заганяє в кут. О так, автор починає з доволі потужної і водночас банальної зброї – жалості. Сноу живе в пентхаусі в якому вже не залишилося меблів, а в ньому самому поступово згасає надія. До тих самих пір, поки не з’являється вона. Люсі Грей Бейрд - його щасливий квиток. І ось саме по відношенню до Люсі починає проявлятись істинна природа юного Коріолана. Спочатку – непомітно. Він приносить троянду в день її приїзду, щоб показати їй свою прихильність, але не заради бажання підбадьорити дівчину, а щоб отримати бал ментора і стати на крок ближче до отримання грошової винагороди. Вона для нього як об’єкт вивчення, адже відрізняється від звичного світу Сноу, і така чаруюча. Разом з Люсі, Коріолан пізнає нове для нього почуття – кохання, яке зігріває його невинне (поки що) серце.
  Майже всю книгу він розривається між егоїзмом і людяністю, яка ще живе в ньому завдяки співочій пташці, пісні якої звернені до його неотруєної душі. І ось так поступово ми спостерігаєм, як «чорніє» душа Коріолана. Він вибирає між правильним і корисним для себе, і з кожним разом його моральна планка допустимого знижується. Проте навіть коли нам вже очевидно, що він окутав себе тьмою, юний Сноу продовжує займатись самообманом.
  Мені дуже сподобався тонкий психоаналіз Коріолана, до якого нас підштовхує автор. Так, ми знаємо, що цей хлопець поганий; ми знаємо, ким він буде, і що накоїть, але зараз – він просто вісімнадцятирічний юнак, який хоче вибратись з бідності; і він використовує всі методи. А ось наскільки вони прийнятні – судити вже нам.
  Окремо варто сказати про Докторку Гоул – продюсера ігор, саме вона була тим невидимим гравцем який рухав фігури на дошці життя Коріолана Сноу, і значною мірою саме завдяки їй ми на виході отримуємо такого майбутнього президента Панему, хоча і в нього були свої принципи: жодних непотрібних жертв, і бути чесним, а те як ми інтерпретуємо цю інформацію уже наша справа. Що ж, було цікаво побувати в голові у головного антагоніста.
  Книга загалом об’ємна, потужна, кожна глава пропрацьована до деталей, єдине чого мені не вистачило це Тигріс, її історія мені видалась не до кінця розкритою, але приквел вийшов навіть на порядок краще написаний ніж основна серія, що буває дуже рідко. І якщо бути чесною, то я залюбки прочитала, ще не одну історію з світу «Голодних ігор». Однозначно рекомендую…

  2

  124