Рецензия на книгу

• 

  Aries_Domini17 января 2014 г.

  Демонологія навпаки, або Реабілітація невидимого світу.

  «Ой не ходи, ходи, Орисю, на гору, на Лиску.
  Не ходи, ходи, Орисю, a грай на сопілці. <…>
  Бо на горі, на Лисці туман над ярами.
  Бо на горі, на Лисці чорти з відьмаками».
  (Мандри. «Орися».)

  Люди люблять лякати й лякатися. Щось у цьому є: викид адреналіну, розширені від жаху зіниці, мороз по шкірі, волосся дибки (навіть на руках), а потім, як наслідок, - півночі згаяно, бо страшно було засинати (по собі знаю). Напевне, в цьому полягає не остання причина шаленої популярності романів Стівена Кінга, яка впритул наблизилась і до мене (нарешті! – як кажуть, не минуло і двадцяти років…) – на полиці свого часу чекають «Сяйво» та «Повна темрява, без зірок», а у планах на найближче майбутнє – «Керрі» та «11/22/63». Та зараз мова не про це, а про глибоке коріння наших страхів. Кажуть, що страх має великі очі, і це, окрім іншого, означає, що стан переляку пов'язаний не лише із властивостями самого об’єкта, який лякає (або яким лякають), а й із нашими внутрішніми переживаннями, в появі яких не останню роль відіграє уява та індивідуальне добудовування неповного чи не доступного для пізнання образу об’єкта (закоханість часто спрацьовує за таким само психологічним механізмом: ми самі домалювуємо риси, яких не вистачає для повноти та гармонійності образу коханої людини). Ворони теж спершу бояться опудала, а потім звикають і не звертають на нього жодної уваги. Отже, найбільше бояться саме невидимого (те, що називають іще надприродним) або саме того, про що знають найменше.

  Василь Королів-Старий оригінально втілив задум уявити собі невидимих духів не страховиськами, а добропорядними істотами, покликаними наводити лад не лише у природі, а й у світі людей. [Для мене це загадка – як можна написати про відоме й розказане-переказане уздовж і впоперек так, щоб воно виглядало самобутнім, а не невміло перелицьованим.] Від фольклору у 14-ти казкових оповіданнях збірки зосталися самі лише персонажі, і вдачею вони слабко нагадують своїх знаних прототипів. Хоча зміни явно пішли їм на користь. Тут потерчата, замість збивати подорожнього на манівці та штовхати до трясовини, показують безпечний шлях. Перелесник, замість зваблювати довірливих юних дівчат, поєднує закоханих (от такий слов’янський Купідон!). Чорт, замість розсварювати людей і підбурювати їх до неправедних, гріховних учинків, розсіює флюїди гарного настрою і доброго гумору. Русалки ж рятують потопельників, а не затягують їх на дно, Вій ллє сльози над нещасливим коханням козака й наймички, а вовкулака взагалі працює на цвинтарі – доглядачем могил.

  Якщо придивитися пильніше, то завжди можна знайти зв'язок усього з усім, а щодо збірки казок Короліва-Старого – й поготів, адже перегукується вона і з Андерсеновими «Русалонькою» та «Сніговою королевою», і з Лесиною «Лісовою піснею», і з «Панею Хурделицею» та «Летючим кораблем». Прийомом «відбілення» зазвичай негативно оцінюваних постатей до неї подібні «Сутінки» Стефані Майєр (вампіри-«вегетаріанці», які не п’ють людської крові через переконання, – це демонологічний нонсенс) та Гейманова «Цвинтарна книга» (якщо пам’ятаєте, там ідеться про хлопчика, вихованого вампіром Сайлесом, який не належить ні світові мертвих, ні – тим більше – світові живих, та привидами похованого на кладовищі подружжя).

  
  Виразно й чітко автором окреслено національний колорит: джури Вія – чорти – в жупанах, а відьми – в очіпках. Окремі вислови легко можна сплутати із народними прислів’ями – їх, я вважаю, не завадило б і запровадити в повсякденний обіг, бо дуже вони соковиті й яскраві:

  
  

  «… тільки й худоби лишилося, що миші та павуки».
  
  «… зубожіли ті люди так, що вже й Злиднів у них не лишилося».

  
  Для себе я занотувала два цікавих слова, які, якщо не помиляюся, зустрічаю вперше: «шатна» (гардеробне приміщення, кімната для вбрання (шат)) та «підзимок» (холодна пізня осінь, період на межі осені й зими).

  Діалог дяка Оверка із дружиною – дячихою Євпраксією – в найкращих традиціях Івана Нечуй-Левицького та його баби Палажки та баби Параски:

  
  « – Укротися, Євпраксіє! – притримав її дяк. – Не гнівися, не карай, дай слово промовити… Водила мене нечистая сила, хотіла в болоті втопити!..
  Але ж дячиха не дала йому й скінчити:
  – Сам ти – нечистая сила! А водила тебе по болоті горілка, безбожнику!..»

  
  Автор поставив собі за мету спростування брехливих чуток про насправді «добрих і милостивих духів», тому постійно надає їм (духам) слово:

  
  «Найгірше ж те, що люди, безнастанно ганьблячи нас, тим часом запевняють, що ми зовсім не існуємо».

  
  [Правило популярності в дії: нехай говорять навіть лихе, аби тільки не забували.] Я не настільки самовпевнена всезнайка, щоб доводити відсутність того, чого не бачу неозброєним оком, але й побачити теж не наважилася б: що менше знаєш, то здоровіші нерви.
  
  Іронічно зображено вхопленого чортом безстрашного письменника, який навіть прагне (а не те що не уникає) познайомитися із нечистою силою, бо для написання творів потребує незвичних вражень.

  
  Між іншим, неабияка увага приділяється й соціальним проблемам. Ідеться про батьків, які за перших-ліпших труднощів знаходять «вихід» на дні пляшки, полишаючи своїх дітей наодинці зі страхами. Про померлих матерів, душам яких важко з неба спостерігати за тим, як «нові мами» чинять капості їхнім сиріткам. Про ласих до незаробленого багатства злодіїв, які не гребують плюндруванням домовин. Про те, як розбещують і занапащають легкі, не зароблені, гроші та несподівані спадки. Про те, скільки шкоди й біди люди заподіюють природі (зокрема полювання описується як безжальна війна проти тварин, в якій останні подеколи змушені гуртуватися між собою, навіть якщо вони є різними ланками харчового ланцюжка).

  
  Добрих історій зі щасливим кінцем теж не бракує. Одна з них – про хоробрих зайченят, які перебороли свій страх і навідалися в гості до самої Дюді (духа зими) й попросили її не надто лютувати, щоб лісові мешканці не померзли. Друга – про мавку Вербинку, яка пильнувала звірят у лісі, аби тих не застали зненацька мисливці.

  На особистості Василя Короліва-Старого та його творах не могли не позначитися й події першої половини ХХ століття. Найгіршим лихом, що спіткало письменника, стала вимушена еміграція.

  
  «А кожний знає, як тяжко жити без рідного товариства в чужій стороні!..»

  
  Де-не-де проглядають сумні реалії епохи (дати й процеси), в яку довелося жити авторові.

  
  «Було це в тисяча дев’ятсот бідувадцятому році».

  
  Тобто в 1920-му році, у розпал громадянської та, водночас, – українсько-російської війни.
  Або:

  
  «тисяча дев’ятсот кувернадцятий рік»

  
  Тобто 1914-й – рік початку Першої світової війни.

  Іще приклад: Вій наказує надіслати Перелесника на навчання до Галичини, бо на Наддніпрянщині з цим було сутужно. Ех, «рідна мова в рідній школі…»
  
  Показовим є також уривок про «хижаків»-чужинців – «московських вовків»:

  
  «Аж ось одного дня забігло до того лісу кілька здорових сірих Вовків, що їх розпудили мисливці аж в московських лісах. Осіли вони тут й почали хазяйнувати. То Зайчиків ловлять, то Кізочку роздеруть. Одне слово, не стало життя тихим, мирним звіряткам від тих зайд – розбійників московських. Лісовик на них сварився, й Мавка та інші невидимі лісові сили умовляли їх, щоб вони пішли, звідкіль прийшли. А Вовки тільки облизуються та глузують».

  
  Ну, просто списано з більшовиків, що занапастили молоду українську державу. А їм у цьому, як не соромно визнавати, допомогли (сплановано чи мимохіть) наші власні тогочасні можновладці – своїм соціалістичним пацифізмом, млявістю та неорганізованістю. Проїхали…

  Одним словом, жити в неспокійні часи – наша доля. Жодне століття не минає без катаклізмів. Хоча, з іншого боку, там, де дмуть вітри історії, немає застою повітря. Принаймні дніпрові схили на це ніколи не скаржилися.

  
  І про незначні недоліки: у «Словничку рідковживаних слів», наведеному наприкінці книги, деякі поняття можна було б пояснити докладніше. Скажімо, «леді» тлумачаться тут просто як персонажі шотландського фольклору, а «коррігани» - як «міфологічні істоти». І все! Але ж у самому тексті оповідань збірки це вже зазначено, і словничок не додав нічого нового.

  Із позитивних моментів збірочки – коротка біографічна довідка про автора та його magnum opuses, які в Україні ще й зараз лишаються, на жаль, не надто знаними. Принаймні у шкільній програмі, за якою навчалася я, не було жодного про нього слова. А от збірка казок, написаних його дружиною – Наталеною Королевою, і досі є однією з улюблених книжок мого дитинства (може, якось при нагоді напишу кілька слів і про неї).

  
  Це надзвичайно людяні казки, від яких не лячно, а затишно й тепло. Їх можна навіть маленьким дітям на ніч читати (за винятком хіба що готичної «Мари»). Годі вже лякати дітей бабаями й відьмами (зрештою, це не педагогічно). Вони мають право на безтурботні роки, сповнені радості від пізнання навколишнього світу.

  Відеопоради:

  1. НеДіля та Росава – кліп на композицію «I will fly» (вона ж «Вода», тільки в англійській версії): чудово відтворено магічну атмосферу українського Полісся, залісненого й заболоченого одночасно. Ледь не за кожним кущем і в кожному озерці може ховатися справжня дивовижа. Обережно, бо там втрачається відчуття часу і зникає бажання повертатися туди, звідки ти прийшов.

  2. Мультфільм про козаків і шинок із чортівнею – «Як козаки на весіллі гуляли» (1984). Власне, варіація на тему.

  
  … Якщо лісом блукають вогники, то це потерчата знову запалили свої каганці. А особливо густий туман стелеться долиною тоді, коли водяник закурює люльку. Без паніки :)

  «А тим часом там не було нічого страшного».

  Сніжана Мазуренко.

  19

  578