Рецензия на книгу

• 

  Аноним11 ноября 2013 г.

  Дивно, що Каннінгем писав «Кровь и кровь», роблячи вигляд, що за 5 років до цього не вийшов інший, схожий за сюжетом, формою, набором героїв і, власне, за самою суттю роман – «Дом на краю света». Можливо, думаєш ти, автор щось недоговорив. Або вирішив щось переговорити, уточнити, можливо, подивитися на ту ж ситуацію з нового ракурсу. Дійсно, незважаючи на відчуття дежавю, читається роман легко і цікаво. Як і має бути у сімейній сазі, розтягнутій у часі і просторі, в ньому більше і ліній, і масштабу, а значить, і можливостей дати більш виразну, випуклу картину. Сюжет збито майстерно і щільно, всі події виправдані, слова – доречні, герої з'являються вчасно і за ділом, роблять і кажуть те, чого вимагає логіка тексту. (Каннінгем традиційно дуже раціональний у кількості героїв – у нього практично немає другорядних персонажів, які б перетягували на себе увагу, а потім крутилися б під ногами, заважаючи головним героям). Отже ми слухняно і доволі охоче рухаємося за Каннінгемом, чекаючи на головне. Деякі спостережння у Каннінгема вийшли надзвичайно точним, в яблучко – нюанси стосунків між батьками і дітьми з їхніми недомовками, взаємними невисловленими претензіями, балансуванням між любов'ю і ненавистю. Або, скажімо, наївне бажання Зоїприспати хворобу.

  Та ось ми перевалюємо через середину, і тут виникають перші легкі сумніви – а чи не засідилися ми в гостях? Автор точно хоче ще щось сказати?

  Герої човгаються, заговорюються, судомно шукаючи теми для розмов і намагаючися заповнити час, бо вечірка триває і йти рано. А тут ще й перекладач, ніби розгубившися під впливом тексту, теж закашлюється, починає хибити, видаючи нагора випадкові слова, чим ще більше обтяжує враження дезорієнтації. Врешті-решт, втративши запал і темп, ми доповзаємо до фіналу.

  Тут і приходить розуміння, чого по-справжньому бракує «Крови и плоти» і якою є, напевно, головна претензія до роману, раз уж ми мимоволі порівнюємо його з «Домом на краю света» з його надзвичайно потужним і віртуозно створенним відчуттям вселенського суму. У «Крови и плоти» відсутнє головне – атмосфера, яка б об'єднала розрізнені деталі в щось єдине. Тому і виникає закономірне запитання – а заради чого все це городилося. Що такого хотів сказати Каннінгем, чого б він ще не встиг сказати нам у своєму творі п'ятирічної давнини. Ну і нарешті менш важливе, але у загальному критичному ставленні виправдане зауваження: Каннінгем переборщив з кількістю постільних сцен і вже точно йому зрадило відчуття міри у кількості гомосексуалістів на одну середньостатичну сім'ю.

  3

  61