Рецензия на книгу
Кіт Мартин
Дмитро Павличко
Аноним12 июня 2013 г.Книга з подвійним дном. Хороша і без тексту (сподіваюсь, пан Павличко мені пробачить), і завдяки їй я відкрила для себе ще одного чудового ілюстратора - Вікторію Ковальчук. Не можу назвати вірші невдалими, але картинкам вони значно поступаються (хай навіть речі ці принципово непорівнювані). І справа тут не у формі, а в змісті. Навіть, радше, у висновку, не зовсім для мене зрозумілому і сумнівному з точки зору моралі, яку ми мали б із твору винести.
Отже, головний герой казки - кіт Мартин (він же - Мартин Столичний, він же - безпартійний кіт), красень і розумник, спритник і естет, міський мешканець, небайдужий до високих матерій. Мишей не вживає, бо гидує. Надає перевагу пташкам і рибі, але, оскільки ці делікатеси трапляються нечасто, то їсть, що Бог пошле і чим добрі люди нагодують. Загалом - безталанний романтик, якому не щастить на кожному кроці - і в полюванні, і в польотах зі штучними крильми (теж мені "Ікар"), і в кермуванні автомобілем (Мартин-бо народився на території гаражів - це має якось виправдати його водійський хист), і в диригуванні котячим хором. Ніяк йому не вдається прилаштуватися в житті:"І чому котів життя
Жалісне й несамовите:
Люблять - доки ти котя,
Виріс - починають бити.
Там не стань, а там не сядь,
Геть! - єдина співомовка.
Улюлюкають, кричать
На кота, немов на вовка".
І от, стомившись від такого "собачого" життя, Мартин вирішує податися "на багатші села":"Кіт Мартин мав довгий хвіст
І пишався цим немало.
Кіт Мартин був урбаніст,
Та любив сметану й сало.
Мрійник-ледар, котик-зух,
Помисли плекав незвичні:
От якби корів пастух
Вигнав на дахи столичні!
Жив би тут Мартин-спанько,
Тут була б його домівка,
І стояло б молоко
В ринвах, наче та дощівка".
Однак перший же контролер псує романтичне марево і викидає нашого героя з потяга - просто в жито і пшеницю, де його знаходять і підгодовують добросерді трактористи. Потім Мартин потрапляє в село, але й там у нього не все складається як слід. Керуючись "добрими намірами" і витаючи у хмарах, Мартин спускає пса з ланцюга, мотивуючи такі дії прагненням звільнити собаку від рабського становища:
"Кіт подумав: "Чудеса!
Любить пес свої кайдани...
А якщо звільнити пса,
Може, він добрішим стане?!""
Як кажуть, розумні думки приходять тоді, коли всі дурниці вже зроблено. А "переконаного раба" свобода не ощасливить. Власне, сталося навіть гірше: звільнений пес віддячив, вкусивши Мартина за вухо (добре, що цілим не з'їв). Пригадалося скасування кріпацтва і "воплі-соплі" на кшталт "На кого ж ти, пане, нас кидаєш!!!" Ну, але це я вже від теми відхилилася. Продовжимо. За таким нехитрими заняттями Мартина застає набуття Україною незалежності, і кіт-патріот вирушає до столиці, аби на власні очі побачити "свободу, рівність, братерство". І от тільки він приготувався радіти й надихАтися новим ладом, як тут - нА тобі! - нове розчарування. Замість згуртування й демокатизації політикум ділиться на три групи - незалежників (націонал-демократів), комуністів та "нових українців" (новоспечених господарів життя). І всі вони між собою в незгоді. Повний хаос!
[Ні, я не помиляюся, це дійсно позиціонується автором і видавництвом як казка (саме так зазначено в бібліографічному описі книги), а не як підручник з політичної історії. :)]
Перші (тобто націонал-демократи) по здобутті незалежності втихомирилися й "поснули", вирішивши, що "справу зроблено" і можна спочити на лаврах:
"Всі вони були борці
За високі ідеали.
Та зійшли на манівці,
Бо цілИми днями спали".
Другі - комуністи - швидко оговталися й відродилися після нетривалого періоду "політичної смерті" (власне, туди їм і дорога була, але не з нашим щастям...).
Треті - "нувориші" - постали із "червоних директорів" і "вчорашніх комсомольців". Остання когорта за нових, ринкових, умов зуміла зорієнтуватися найшвидше і найкраще."Час біжить, мов кінь, ірже,
Не спинити, не догнати.
З деяких котів уже
Поробилися магнати.
Що їм Київ, як вони
Мають мешкання на Криті.
Возять їх - ти це збагни -
Джипи найдорожчі в світі.
Кіт Мартин згадав - це ж ті,
Що були на тигрів схожі
Ще малими. Це - круті.
Це нові пани, вельможі".
[Пишу і сама не можу повірити, що це дитяча казка...].
Не дивно, що серед цих груп Мартин не знаходить жодної, вартої його підтримки. Побувавши на дискусії між цими політсилами, кіт знаходить вихід - втекти назад у село (добре, що його вчасно підбирає вже знайомий тракторист).
"Плакати нема причин,
Скінчилися дні столичні,
І поїхав кіт Мартин
В золоті степи пшеничні".
Хепі-енд! Хепі-енд?
Спершу дозволю собі ліричний відступ. Якось мені довелося побувати на зборах громади невеликого села. Після них бажання брати участь у таких заходах відпало надовго і майже безповоротно. До чого я хилю? Реакція Мартина, який, як мені здалося, уособлює у Павличка пересічного, "маленького українця", цілком природна. Коли наслухаєшся взаємних образ (іноді - щедро присмачених відбірною "триповерховою" лайкою), хочеться послати все під три чорти і наглухо зачинитися у своїй приватній норі (як варіант - "хата скраю"). І більше ніколи, ніколи не бруднити себе цим політичним болотом. І милуватися вишневими садками, хрущами і білими хатками. І не потикати носа за межі своєї оселі. І не слухати новин - бо ж від них саме лише нервування і порушення гармонії. "Воно мені треба?" - запитаю себе я і матиму рацію, якщо дам заперечну відповідь. І, водночас, не матиму рації (от дилема!). На те вона й республіка, щоб бути "спільною справою". Якщо громадяни не намагатимуться хоч якось борсатися і опиратися бюрократичному апаратові, захищаючи свої права й свободи, то це болото чекає на нас усіх. Спочатку ми захлинатимемося в ньому поодинці, а якщо не захлинемося, то вгрузнемо по груди. Легше вчинити розправу над супротивником, коли його лави розсварені ("поділяй й володарюй!"). Держава не може бути доброю чи поганою. Держава - це апарат, функціонування якого призначене для обслуговування суспільних потреб. Не більше, не менше. А якщо вона не бажає їх виконувати, то її до цього слід змусити. Масово, а не поодинці. Народ, яким правлять несправедливо, має право на опір і непокору. Має право вимагати, протестувати і так далі й тому подібне. Я не фахівець, але про це вже так довго говорять, що такі думки, здавалося б, лежать на поверхні і додаткового пояснення не потребують. Закінчую ліричний відступ і переходжу до суті справи.
В чому полягає мораль, висновок цієї казки? У тому, що в разі розчарування треба полишити все і втекти у свій маленький світ від "незручної реальності"? А хто ж тоді змінюватиме цю незручну реальність, поки всі відсиджуватимуться біля домашнього вогнища? Такий вихід є прийнятним тільки для кота. Та навіть кіт у цій казці - не просто собі кіт. До речі, я хотіла б посперечатися щодо визначення жанру даного твору. Як на мене, то він більше нагадує байку, в якій вади людського характеру демонструються і тавруються на прикладі поведінки тварин, котрі й виступають головними героями. Тому якщо це був фінал, то, мабуть, краще його вважати відкритим фіналом. Бо чим мали б керуватися читачі - ескапізмом як ідеалом громадської активності? Сумнівно, що ескапізм може бути ідеалом для суспільства. Як індивідуальний вибір - так, як форма суспільної поведінки - однозначно, ні. Суспільство існує, доки його існування підтримуються особистими зусиллями немалої кількості його членів (про більшість не йдеться, адже більшість не може бути політично й громадськи активною 365 днів на рік) - принаймні десятьма відсотками. Істина, перевірена тисячоліттями: "Якщо ви не цікавитеся політикою, то політика рано чи пізно зацікавиться вами". Просто може бути пізно. Для вас...
Може, це в авторі промовляє його власна втома від життя? Борешся-борешся за вільну і демократичну країну, а її нема й нема. І вік уже тисне на плечі, і юнацькі надії лишилися позаду... Чого іще хорошого можна чекати від майбутнього? Звідси - й кінець байки: Мартин щасливо доживає віку подалі від "брудної політики". Не хочу справляти враження зануди, але мене більше влаштував би інший фінал: наприклад, Мартин, який організовує альтернативне об'єднання, котре захищає права "мурлик" (слово не моє - взяте з тексту) і в якому живуть за справедливими законами (на зразок громади тварин на чолі з котом Марципаном Пломбіровичем з однойменної дитячої повісті). Ну, або щось таке радісне і обнадійливе, а не занепадницьке. А то, їй-богу, якась нова "Руїна" настає, а герой їде у вигнання і, таким чином, кориться долі. Годі вже ростити нові покоління на суцільних голосіннях і побиваннях (трагедії слід пам'ятати й оплакувати, але, на Бога, вони ж не можуть одноосібно визначати наше майбутнє).
Отже, ця книга мала б стати лише першою частиною. Бо інакше яку пораду вона дає: "За будь-якої невизначеної ситуації лягайте спати"? Це несерйозно і неконструктивно. Навіть для казки.
"Вирок": 5 із 5. Але лише за чудових котиків Вікторії Ковальчук (навіть червоні "комуністичні" коти досить симпатичні) і надію на альтернативний фінал.
Дякую за увагу.19821