Рецензия на книгу

• 

  Aries_Domini29 мая 2013 г.

  "Світ належить тим, хто йому радіє".
  Ну, що ж... Почитала. Посміялась, поплакала. Місцями - посміхалася крізь сльози. Дуже хороша, навіть - прехороша книга. Мудра і добра. І якась така світла, від якої на душі не важко, навіть попри прикрощі, яких зазнають герої (хоча, звичайно, і радість в їхньому житті - не рідкісна гостя). Класичний "дівчачий роман" - у кращому розумінні слова. Все, як я люблю: поневіряння, несподівана радість, "страшні таємниці", замріяність і романтичність, перешкоди і доленосні рішення, ворожнеча і дружба. Все, як і має бути в дитинстві та юності. Принаймні так, як я собі це уявляю.
  Отже, сирота Енн Ширлі випадково потрапляє в родину Катбертів - брата і сестри Метью та Марілли, - які бажали всиновити хлопчика, аби мати помічника по господарству. Обоє вже в доволі похилому віці, ніколи не мали своїх родин і сумлінно працюють на власній фермі під назвою "Зелені Дахи" в селищі Ейвонлі на острові Принца Едварда, що в Канаді. [До речі, дивне якесь усиновлення - дистанційне: просто просите знайому - і вона вам "замовляє" із притулку сироту за вашим бажанням. Але й часи тоді були інші...] Попри власне бажання (не так Метью, як Марілли) Катберти залишають Енн у себе і вирішують виховати з неї гідну людину. Енн вдалося підкорити їхні серця відкритістю й щирістю (і зараз нечасто таких людей зустрінеш, а тоді, мабуть, і поготів (через суворість звичаїв, пропагування стриманості й лицемірної ввічливості)). І навіть попри поради всезнаючої моралізаторки - односелиці пані Рейчел Лінд, яка сама народила й виховала десятьох дітей. Хто не ризикує, той не п'є шампанського.
  

  
  "... як не крути, кожнісінька наша справа ризикована. Бо навіть із рідними дітьми теж часом трапляється, що вони виростають лихими".

  
  Забігаючи наперед, скажу, що Енн для Катбертів стала, може, не шампанським, але нектаром, бальзамом і втіхою - точно. І перевершила всі їхні сподівання. Зрештою, люди, які зазнали в житті більше горя, ніж інші, частіше досягають успіху. Особливо такі люди, як рудоволоса і веснянкувата Енн, яка за будь-яку ціну хотіла стати хорошою і "немарнославною", аби вгодити своїм названим батькам і довести всім, хто вважав її божевільною і химерною білою вороною, що вона може бути не дурнішою від звичайних ейвонлійських дітей. Незважаючи на мої побоювання, Енн таки стала улюбленицею і душею свого класу, вибилася у круглі відмінниці, а коси її врешті-решт набули мідного відтінку (про що вона так ревно молила Бога). Була щедрою, завзятою (і в любові, і в ненависті), "беручкою до роботи", самокритичною і небрехливою. І вивчилася на шкільну вчительку. Але, перш ніж помудрішати, Енн встигла втрапити в далеко не одну халепу: випадково "споїла" найкращу подругу смородинівкою; спекла один пиріг без борошна, а інший - із заспокійливими ліками замість ванілі; зламала гомілку, впавши з гребеня даху; мало не втопилася у продірявленому човні-плоскодонці, плаваючи ставком і вдаючи із себе мертву даму Елейну; "навіки" розсварилася із однокласником Гілбертом і тріснула його по голові грифельною дошкою (зате більше він не смикав її за коси і не називав "морквою")... Як ви розумієте, буде що згадати у старості. :) Крім того, Енн не дуже любили дорослі - через її манеру "висловлюватися піднесено" і "виголошувати промови". Чесно кажучи, аж шкода було, коли Марілла постійно уривала її розлогі оповіді на тему "Як я провела день" і повертала дівчинку до приземлених речей. Зате Метью слухав щебетунку із насолодою. Але не все є таким однозначним, яким видається на перший погляд.
  

  
  "Метью, певна річ, не нарікав, а слухав усе з мовчазною радісною усмішкою, Марілла ж терпіла "балаканину", аж доки помічала, що їй і самій стає цікаво, - а тоді щоразу веліла Енн прикусити язика".

  
  Мало чи не на кожній сторінці ви читатемете про те, як Енн "поринала в безодню розпуки", або про те, як її "охопив/пройняв неймовірний трепет", або про чергову "трагедію". І всюди вона шукає "простору для уяви" (і знаходить його, іноді - на свою голову). Спершу я хотіла обізвати її екзальтованою особою, але Енн не така - насправді вона лагдіна, але надмірно чутлива і вразлива, занадто мрійлива і романтична (а може, це в мені говорить моя дорослість і в такому віці, як у головної героїні, дівчата такими й бувають? Геть забула...).
  Енн симпатична мені своєю небайдужістю до краси. От хто дійсно поціновує кольори призахідного неба і шелест вітру в лісі, то це вона. І часто уявляє собі те, чого нема, даючи нові імена місцинам, квітам, речам (з її легкої руки квітуча алея перетворюється на Білий Шлях Зачудування, ставок - на Озеро Осяйних Вод, звичайний ліс - на Ліс Привидів, струмок під містком - на Джерело Дріад, а будиночок для ігор стає Господою Бездіяльності).
  

  
  "... що могло бути романтичніше, ніж іти Стежиною Закоханих повз Купіль Верболозу Долиною Фіалок та Березовим Шляхом".

  
  З образним мисленням і вигадливістю в нашої героїні все гаразд. Очевидно, саме ця риса і рятувала її в ті дні, коли вона вимушена була жити в чужих багатодітних сім'ях і няньчити аж три пари двійнят. І вона дійсно заслуговувала на щастя, адже чорна смуга теж рано чи пізно закінчується. Ніщо не триває вічно. Як, утім, і дитинство Енн. Дівчина швидко росте, і в останніх розділах ми зустрічаємо зовсім іншу Енн - розсудливу і відповідальну. Від цього мені було трохи сумно. Так само, як і Маріллі. Так цікаво спостерігати за дорослішанням. Але ще цікавіше порівнювати Енн із собою і згадувати, згадувати... Наприклад, про те, що я так само збирала в дитинстві скельця, помережані різнобарвними смужечками, і складала їх в окрему скриньку (це був мало чи не найбільший скарб); і про те, що ми із подругою теж давали квітам і травам власні імена; а також про те, що, не маючи чогось (скажімо Барбі, яка мені навіть уві сні ввижалася), я теж вигадувала, ніби маю це... І оповідання я писала. Щоправда, не такі драматичні, як у Енн (Енн і літературний псевдонім собі вигадує - "Розамунда Монморансі"). Та й досі, задумавшись, можу почати переходити дорогу на червоне світло або забути поставити страву в холодильник - через що остання псується. Кожен побачить тут тільки те, що хоче побачити. Я побачила тут себе.
  І запевняю вас: такі люди, як Енн, існують насправді, в чому я мала нагоду переконатися. Однак не всі мають терпіння і тактовність, аби спілкуватися з ними і не ображатися на їхню відвертість.
  І ще одне: Енн і Гілберт таки помирилися. Це нагадало мені іншу історію, в якій двоє моїх знайомих - відмінник і відмінниця, - котрі постійно конкурували за першість у класі і навіть були люто розсварилися, взяли й стали одного чудового дня чоловіком і дружиною. І живуть-поживають, добра наживають. Я вже вгадала кілька сюжетних ходів, то, може, й із цим пощастить? :) Бо, як я і сподівалася, Енн, отримавши чудову нагоду поїхати з Ейвонлі і стати бакалавром мистецтв, відмовляється від омріяного майбутнього і залишається на збіднілій фермі, де без неї відтепер ніщо не обертатиметься. Але, що найголовніше, не відмовляється від себе.
  

  
  "... майбутнє пролягало переді мною, мов нескінченний рівний шлях. Я думала, що бачу на багато миль уперед. Аж ось він завертає. Я не знаю, що за поворотом, але хочу думати, що там і є найкраще".

  
  І наостанок - ще кілька цитат:
  

  
  "А в Діаниних [оповіданнях] забагато вбивств. Вона каже, буцім не знає, що робити зі своїми героями, і тому вбиває їх, щоб тільки спекатись".

  
  Ага, "а наприкінці всі померли".
  

  
  "Рубі Джиліс каже, що коли виросте, хоче мати багато женихів і крутити їм усім голови, а мені здається, що це надто клопітка справа. Я хочу мати одного, і щоб голова в нього була на місці".

  
  Так тримати!)
  

  
  "... боюся, що концерти роблять людей непридатними до буденних клопотів".

  
  Невимовно світла історія. Не завжди мені випадає отак переживати над книжкою. Тому вимагаю продовження бенкету! Та й у видавництві його обіцяють (якщо не помиляюся, долі Енн Ширлі авторка присвятила вісім книг). Почекаю. Тому ставлю не крапку, а три крапки...
  P.S. Я знаю, що нещадно тут наспойлерила, - пробачте мені, будь ласка. :)

  30

  363