Рецензия на книгу

• 

  Аноним17 мая 2013 г.

  Блискуче фундаментальне дослідження відомого французького філософа Мішеля Фуко, прочитане виключно заради інтересу (ото вже ніколи б не могла подумати, що знічев'я читатиму філософські трактати).
  Фуко ставить собі за мету дослідити, як змінювалися злочини й покарання і чим насправді є пенітенціарна система, які реальні функції вона виконує і чим спричинена гуманізація покарань. І доходить висновку, що еволюція покарань вписується в такі три умовні етапи.
  

  • Жорстокі тортури як елемент ритуалу в процесі "виробництва страждань". Тортури Середньовіччя були надмірними і кривавами через те, що слугували утвердженню, тріумфу влади суверена, монарха, якому злочинець (порушник суверенового закону; згадаймо Людовика ХІV: "Держава - це я") завдавав особистої образи, щкоди іміджу й авторитету, так би мовити. Тому Фуко пише, що тілесне, фізичне покарання було не так логічним результатом здійсненого правосуддя, як виявом необмеженості влади монарха і його (монарха) помсти за заплямовану честь. І, звісно, засобом навіювання страху широким масам. Щоправда, дуже часто люди, які збиралися на майдані в очікуванні страти, більше співчували злочинцеві, ніж підтримували владу, втілену в королі. Протягом певного часу були поширені прощальні промови засудженого, якого по їх завершенню сприймали мало чи не за святого, бо ж він у своїх стражданнях уже ніби спокутав вчинений перед Богом, сувереном і людьми гріх (тобто, очевидним є, що іноді ці видовища мали абсолютно протилежні наслідки щодо того, що від них спершу сподівалися).

  
  

  
  "... жорстокість злочину - це ще й зухвальство виклику, кинутого суверенові; саме це й породжує відповідь з його боку, функція якої - перевершити ту жорстокість, побороти її, обернути її проти себе самої, тільки з більшою силою, яка й зітре її".

  
  Власне, публічні тортури й страти провадилися іще задля того, аби в народу не виникало сумнівів, що переступника могло бути покарано неналежним чином, - усі присутні ставали свідками і, отже, гарантами справедливості й завершеності по

  • Але час минав, звичаї зазнавали, хоч і повільних, але трансформацій. Поступово почала утверджуватися думка про неприпустимість жорстокості у ставленні до порушника закону. Це з одного боку. А з іншого боку, ставала дедалі очевиднішою надмірна витратність і невиправдана пишнота покарань. На думку Фуко, саме друга обставина мала визначальне значення у тривалому процесі перегляду усталених способів покарання. І якби, каже він, ми знали, з якого насправді сміття виростають гуманістичні ідеї про честь і гідність людини, про права й свободи, ми вжахнулися б. Образно висловлюючись, квіти людинолюбства зростають на добриві з відверто неприємним запахом. Але на другому умовному етапі еволюції покарань це ще не постає з усією очевидністю (ну, до речі, й надалі воно теж не стане надто очевидним, інакше не було б сенсу провадити спеціальне дослідження з цього приводу). Ми бачимо лише потенційну небезпеку, яку несуть в собі криваві покарання, виконавець яких (влада) намагається перевершити у жорстокості саму себе. Проте рано чи пізно серед нинішніх спостерігачів із народу знайдеться хтось, хто чинитиме ще більшу жорстокість, якої влада не матиме змоги припинити. Тому неухильно прилюдні фізичні покарання були зведені нанівець. Замість тіла на перший план виходить душа, свідомість правопорушника. Тепер саме до неї мають бути звернені всі владні ресурси. Покарання на цьому етапі описується як пильне вивчення особистості (звідси - й піднесення психології як практичного інструменту такого вивчення), її максимально можливе перевиховання. Крім того, витратність і надмірність попереднього етапу замінюється тут безперервністю нагляду (не тільки стосовно злочинця, а й щодо суспільства загалом) і ощадливістю покарань ("карати, може, не так суворо, але ніхто не повинен уникнути неминучої кари"). За таких умов злочинець розглядається вже не як ворог суверена, а як ворог суспільства. І це навіть гірше для нього, бо він постає зрадником, який зсередини руйнує засади суспільного життя і підриває довіру між людьми.

  ьми.



"... шкода, якої злочин завдає суспільству, - це нелад, що його він запроваджує в суспільстві: спричиняє безладдя, дає лихий приклад, спонукає до нового злочину, містить у собі можливість ширення злочинності".


Тому покарання передусім спрямоване на ліквідацію наслідків злочину, а не безпосередньо на сам злочин. Покарання має символізувати всі ті невигоди й прикрощі, яких може зазнати винуватець: кожен громадянин має розуміти причиново-наслідковий зв'язок між злочином і карою ("ніхто не уникне покарання"). Відтоді злочини й покарання ретельно класифікуються і систематизуються, а основною метою покарань за вчинені злочини стає відвернення злочинів потенційних (саме через це на даному етапі найбільш суворо карають не за страшні злочини (на кшталт масових убивств), а за дрібні правопорушення, які може вчинити майже кожен, а тому вони (такі злочини) є найнебезпечнішими). Отже, якщо на попередньому етапі монарх, за велінням якого здійснювалася кара, тріумфував над тілом переможеного, то тепер суспільство, здійснюючи правосуддя, немовби відбуває жалобну церемонію за злочинцевою душею (засуджений тимчасово або назавжди полишає лави добропорядних і законослухняних громадян). Однак в'язниці ще не набули широкого розповсюдження, оскільки, як вважає автор, вони не оприявнювали покарання за злочин, тобто радше приховували винного, що було тоді іще цілком недоцільним (з урахуванням уже відомої нам виховно

• Розповсюдження в'язниць і їх перетворення на універсальний інструмент пенітенціарної системи сталося не так уже й давно - у 1830-40-х роках. І засвідчило всепроникність нової техніки здійснення влади у суспільстві - техніки дисциплінування і нормалізації, тобто уніфікації за певним зразком і приведення до норми всього, що цій нормі не відповідає (питання про те, як встановлюються норми і чому саме ті, а не інакші норми набувають очевидності, автор не розглядає докладно, тому і я не буду, а зазначу лише, що дисциплінований і нормалізований індивід є надзвичайно зручним об'єктом влади, придатним для будь-яких маніпуляцій і використання). Задля справедливості варто додати, що дисциплінарний механізм реалізації влади втілено не лише у в'язницях, а й в інших закладах - школах, робітничих цехах, підприємствах, війську, шпиталях тощо. А прообразом таких закладів стала модель дисципліни, прийнята в монастирях і релігійних орденах.
йних орденах.
Отже, дисципліна передбачає продукування навченого індивіда. Це відбувається у частково чи повністю закритих приміщеннях, де кожна особа займає своє місце і заучує певні послідовності думок і дій, виконує певну роботу в певних часових рамках, а також набуває навичок миттєвого реагування на певні команди, накази (котрі мають бути лаконічними й зрозумілими). Ця влада діє тихо, непомітно, "скромно" (за висловом самого Фуко), а отже, процес муштри сприймається індивідами як щось зрозуміле само по собі (особливо якщо муштровані індивіди - діти й молодь). За виконані (чи невиконані) дії встановлено систему покарань і заохочень (нагород). За кожним індивідом стежать, про кожного збирають інформацію ("описемнення реального життя"), яку в належний час можна буде використати. Кожен із нас і нині - як на долоні перед оком влади та її органів. Влада збирає інформацію про громадян не для зручності останніх, а задля своїх власних цілей. Фуко переконаний, що з середини ХVIII століття й донині влада функціонує як так званий "паноптикон" - таке собі всевидяче око (чомусь згадалася Сауронова вежа :)). Але така влада, маючи можливість бачити всіх і кожного, сама натомість лишається невидимою. "Нічого особистого" - звичайна капіталістична раціоналізація й підвищення ефективності (бо діє за схемою, яку Фуко описує як "м'якість - ефективність - прибуток").
Але особисто мене найсильніше вразила інша думка автора (зараз вона вже далеко не нова, і все ж...) - про те, що у в'язницях НЕ борються із правопорушеннями і правопорушниками, а (як це не смішно чи сумно) ОРГАНІЗОВУЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ. У тому сенсі, що пенітенціарна система виокремлює з-поміж криміналітету осіб, яких у подальшому зможе використовувати для потреб влади. Слід наголосити на тому, що Фуко розмежовує беззаконня й злочинність і під першим має на увазі стихійні правопорушення, а під другим - організовані. Пенітенціарна система контролює обіг злочинності і визначає тих індивідів, яких надалі вважатимуть злочинцями. У такий спосіб контрольована злочинність уже не становить для влади проблеми й загрози. Ув'язненими відносно легко керувати й після того, як вони вийдуть на свободу:


"... злочинність із таємними агентами, яких вона постачає, а також із загальним пильнуванням за суспільством, яке вона дозволяє здійснити, становить засіб постійного нагляду за населенням, апарат, що через злочинців дає змогу контролювати всю сферу суспільної діяльності. Злочинність функціонує як політична обсерваторія".


Отже, правоохоронна та пенітенціарна система, а також злочинність становлять ланки одного й того ж нерозривного ланцюга всюдисущого контролю й всеоглядності владного паноптикону, який "фабрикує покірних підданих".



"Якби в'язниця була лиш інструментом, що тисне і відкидає, служачи державному апарату, було б набагато легше змінити її надто примітивні форми або заступити її чимось пристойнішим. Але, врісши в царину механізмів і стратегій влади, в'язниця може протиставити тому, хто захоче її реформувати, велику силу інерції".


Інтуїтивно всі ми розуміємо, що нас використовують, але довести аргументовано це зумів саме Фуко. Масив архівних документів (в тому числі статистичних, які пересічному громадянинові ні про що не говорять), зібраних і проаналізованих у книзі, просто вражає. А аргументованість і послідовність викладу змушує визнати, що Фуко багато в чому був правий, коли робив висновки про те, що не є очевидним, але й не стає менш реальним від того, що ми його не помічаємо.
Обов'язково читати всім громадянам, які не прагнуть бути покірними вівцями, йдучи на повідку влади, - аби хоча б приблизно зрозуміти, як ця влада влаштована і чого від неї можна сподіватися й очікувати. А чого сподіватися не варто і що слід робити своїми власними руками.
P.S. Дякую всім, хто дочитав до кінця цей довжелезний папірус. :)