Рецензия на книгу

• 

  Аноним21 апреля 2013 г.

  Перед цим я читав світотворчу фантастику, "Дюну" Герберта, а от ця книга мене здивувала. Це не зовсім фентезі, і не зовсім світотворча фантастика, і взагалі не зовсім фантастика, хоча елементи всього цього там є. Герберт у науковій фантастиці і Толкін створили власні ретельно продумані світи, які живуть за власними складними законами. Світ, придуманий Мартіном, не поступається за деталізованістю світу Герберта (хоч до Толкіна все одно далеко), однак Мартін нічого особливого не вигадував. Його світ - це не якісь фантастичні істоти, не магія, не фантастичні теорії у галузі екології чи фізики. Вигадана лише географія (яка, втім, досить прозоро нагадує Британію) і власні назви, а так - за жанром це фактично історичний роман. Надзвичайно деталізований, із невеличкими фантастичними елементами, однак історичний роман повністю у стилі Вальтера Скотта, хіба що більш динамічний.

  І, тим не менше, Мартіну вдалося створити власний світ. Не за рахунок вигадування фантастичних реалій, а за рахунок сюжету і персонажів. Таке враження, ніби десяток романів Вальтера Скотта з'єднали докупи, спресували, викинули з них усі детальні описи і подібне, та зробили оповідь більш стрімкою. При цьому дуже ретельно продумали численні розгалудження сюжету, аби ніщо не було забуто і не загубилося. І саме завдяки цьому надзвичайно розгалудженому сюжету, а також досить живим і правдоподібним персонажам, створений Мартіном світ виглядає дуже реалістичним. І це саме його світ, а не просто калька з Британії часів війни Червоної і Білої троянд (чи якоїсь іншої війни), чого я побоювався. Власне, я довго відкладав читання цього циклу саме тому, що мені здавалося, що просте переписування історії не буде цікавим, адже історичні романи я не сильно любив.

  Однак я помилився, книги дуже цікаві, просто не фантастичним елементом, якого у них немає, а сюжетом. Якщо за "Дюною" можна вчитися як вигадувати власний науково-фантастичний світ і вводити у нього читача, то у Мартіна можна вчитися як будувати сюжетні лінії і створювати образи персонажів у романі-епопеї, де цих ліній і персонажів десятки, якщо не сотні. Більшість авторів, навіть от Герберт, не справляються і з кількома лініями та персонажами - якісь лінії чи персонажі кудись пропадають, якісь з'являються як чорт з табакерки, якісь зайві, якихось не вистачає, відсутній баланс, важко втримати увагу читача між ними. Однак Мартін дійсно майстерно з цим справляється і у нього цьому можна вчитися, принаймні у цьому томі. Звичайно, тут немає глибини багатотомних епопей Бальзака чи Золя, однак у плані сюжету, драматизму і цікавості для читача - все на рівні. Я навіть не думав, що у наш швидкий час панування "романів" на сотню сторінок хтось наважиться писати такі масштабні твори, які, при цьому, не розвалюватимуться на шматки.

  Із персонажів мені були найбільш цікаві Тіріон Ланістер, Арія Старк і Джон Сноу. Найнеприємніші - Кетлін Старк і Лайза Арин з ідіотом-синочком. Власне, світ якийсь антифемінний, все побудовано так, що зради, вбивства і навіть війни відбуваються або через повну дурість однієї дамочки (Кетлін), або через стервозність іншої (королева). Здається, що лише Арія Старк з усіх жіночих персонжів показана в позитивному ключі, решта скоріше неприємні. Із чоловічими персонажами інакше, там навіть відверті негідники викликаєть повагу, або принаймні усмішку.

  Дуже кортить читати далі, але напевне чекатиму українського перекладу.

  23

  65