Рецензия на книгу

• 

  Аноним5 апреля 2013 г.

  Перечитуючи деякі уривки з книги Г.Д. Робертса «Шантарам», зробила для себе висновок, що, мабуть, жодна книга не дала мені стільки інформації і розуміння, що ж таке «любов», «доля», «дружба», як ця. І дала відповідь на питання «Куди котиться Світ?». Куди? Куди? До Бога.

  Довго я відкладала цю книгу на «потім». Чесно кажучи, трохи лякав її обсяг — понад 800 сторінок, це не так вже й мало. Але застуда дає людям час на те, чого вони не встигають зробити, будучи здоровими. Я прочитала «Шантарам». Прочитала залпом, «запоєм», за три дні. Не відволікалася на телебачення і іншу літературу. А по прочитанню не виникло бажання взяти до рук іншу книгу, як то буває завжди. Захотілося тиші. Щоб подумати, «переспати» із враженнями, переписати у блокнот цитати і реорганізувати свою душу так, щоб у ній знайшлася полиця для цієї книги.
  Одне можу сказати точно — такою, як раніше, моя душа уже ніколи не буде. Бо у ній одну з полиць з написом «Фейворітс» зайняв «Шантарам».

  Завжди, коли читаю щось настільки багате на образи, характери, місця — чітко візуалізую прочитане. Але в «Шантарамі» мене спантеличив такий момент: ніяк не могла і досі не можу уявити собі Карли та Ліна. Також моя уява не витворила образів Лізи, Улли, Мауриціо, Модени (майже усіх європейців). Один Дідьє мені схожий на Депардьє в молодості, хіба що з м’якшими рисами (мабуть через те, що прізвща однаково звучать).
  А от Кадербхай, Абдулла, Прабакер, Джонні Сігара, Парватті, мешканці нетрів, члени мафії, солдати-афганці, ба, навіть мадам Жу — їх я уявила до найменших подробиць. Як і Бомбей, його найкращий «іноземний» готель і «Леополь», село Кішана і Рукхмабаї, нетрі, гетто прокажених, недобудовані торгівельні центри, в’язницю Артур Роуд, Афганістан, Гоа і Індію, у всій своїй величі і жебрацтві. Що цікаво — за жодним іменем я не підглядала у книгу — настільки близькими мені стали герої «Шантарама».

  Після таких книг не виникає бажання читати щось «легке», «просте». Хочеться серйозних, вдумливих книг, інтелектуальних бестселерів, книг насичених фактажем, складними характерами і люськими стосунками. Зрештою, прочитавши «Шантарам», поставила для себе ще одну «планку» в літературі, і навряд чи мені схочеться прочитати щось менш вартісне, менш якісне. Зрештою, людина, як і Всесвіт, прагне максимального удосконалення. Тільки у Всесвіту все ж більше шансів досягти мети.

  13

  31