Рецензия на книгу

• 

  Marmosik12 ноября 2021 г.

  Це книга, яку варто прочитати не тільки дівчатам, а й хлопцям, а особливо верхівці країни.
  Ця книга про жінок, дівчат, дівчисьок, які за потягом серця, не оглядаючись назад (а в декого по цей бік залишились чоловіки, діти) йшли обороняти країну від ворога. Дехто йшов за чоловіком, дехто там зустрів своє кохання, хтось втратив його через війну, а хтось не вернувся з неї.
  На той час в нашій країні, жінки не мали змоги служити на посадах пов'язаних з використанням зброї. Тобто могли бути зв'язними, кухарками, кельнерками, банницями, швачками, ну й звичайно медчастини. Хоча це дуже дивно, якщо ще у другій світовій війні жінки на рівні з чоловіками були зенітницями, снайперками, розвідницями, літали на літаках. А в нашій країні вони не могли бути навіть військовими фотографами.
  І якщо хтось мені скаже що Порох класний, то хай він прочитає цю книгу й скаже де ж Ця класна людина була улітку 2014 року чому дозволили здати позиції, чому не було нормального командування й нормальної організації, то може й не було б наступних 7 років, й невідомо скільки їх ще буде. Бо не пам'ятаю хтось сказав, але війна яка продовжується більше п'яти років не може мати логічного завершення.
  Велика подяка усім жінкам які були у цій війні, пам'ять тим хто не повернувся з неї. Й не тільки дівчатам, а й хлопцям теж.
  Після прочитання піднімається гордість за націю й за країну.
  На сторінках ви зустрінеться з історіями жінок, ким вони були до 2014 року й ким потім стали, скільки вони віддали АТО, як добивалися зарахування до лав армії. Бо перші хто став на захист були добровольці, яких тільки через рік прирівняли до збройних сил України.
  Саме страшне це не обстріли, а прощатися з побратимами...
  Останні декілька років потроху стмрають той розпач і відчай перших місяців війни, тому частіше потрібно такими розповідями нагадувати собі що нічого не закінчено....

  16

  284