Рецензия на книгу

• 

  TamaraGavrilyuk27 июня 2021 г.

  Очікувала на сильну історію - отримала красномовне скиглення

  Або такий вид класики не мій, або книга справді погана. Я знаю, що більшості книга сподобалася, але, на жаль, не мені, тому прошу пробачити, якщо десь висловлюся зарізко і зачеплю вашу неосяжну любов до книги)

  У книжці описується життя 4 сестер та їхньої матері. Власне, я не побачила ніякого розвитку сюжету, таке враження, що топталися на зав'язці цілу історію. Спочатку мені подобалося, бо було так спокійно і добре, але швидше всього цьому посприяла підвищена температура мого тіла коли вона спала, повернувся чистий розум - і я зрозуміла, що це нікуди не годиться! Не можна сказати, що геть нічого не відбувалося. Однак перша глава задала таку високу планку: життєві негаразди, пройдемо їх гідно. А де? А їх не було, все те, що описали, було настільки нудним і жалюгідним..... Таке враження, що авторка взагалі не думала над книжкою.

  Героїні плоскі, картонні, нереалістичні. Якісь порцелянові лялечки. Авторка старалася подати персонажів як неідеальних людей, що намагаються змінити себе на краще, але, Боже мій, їй не вдалося. Знову ж таки з ними не ставалося жодного адекватного конфлікту, в якому можна було б прослідкувати зміни. Всі ті історійки - дитячий лепет, ну реально. Гаразд, була яка-не-яка кульмінація, коли вони всі похворіли на скарлатину, але її не вистачило, щоб перекреслити весь негатив. І до того ж боротьба з хворобою не залежить від твоїх чеснот, хіба від стоїцизму. Але про який стоїцизм ми ведемо річ, якщо те й діло, що їх вчили бути покірними овечками.
  По-друге, забагато тексту. Діалоги, монологи в повітря. Для чого це? Воно тільки бісить і створює ефект театральної гри. Спочатку я не розуміла, чи це з стьобом, з фарсом говорять чи в авторки такий стиль написання. Напевно, друге.
  Єдиний перс, який витягував роман, Лорі.

  Взагалі ця книжка - маніфест покори та приниження перед чоловіками (хоча так сказати теж буде неправильно, бо в деяких моментах Джо ппц як їхала по Лорі), подавлення власних потреб, себе. Блін, яка була класна Джо напочатку і щось безхарактерне створилося з неї наприкінці.

  Більшість дійових осіб суперечили самі собі. Простий приклад, Лорі каже: "Я не люблю, коли мене повчають". Через 3 сторінки Джо з бухти барахти починає йому читати мораль і він такий ножкою тупнув, губку відкотив і... што?
  Наука місіс Марч пройшла повз мене. А все через відсутність підтвердження діями і довгі награні монологи. А в моменті, де вона підбирала Меґ жениха, взагалі збісила. Типу нічо-нічо полюбить! Так хоч би він ще багатим був, тоді я б зрозуміла, чому вона це робить. Короче...
  Відео з тіктоку обнадіяли мене крутими любовними лініями, але їх було справді мало.
  Купа невідредагованих моментів. Звідки в зубожілої сім'ї захмарні гроші на регулярну допомогу бідним, пікніки, бали? На одній сторінці плачемо, бо не отримали подарунка на Різдво, плаття нового не маємо, на другій - їмо пишний обід. Та й цей містер Марч якийсь мутний тип. Яка адекватна людина в 40-50 років буде йти на фронт, кидати свою сім'ю, ще й в матеріальній скруті (хоча ху новс, чи була та скрута)? А всі з нього пилинки здмухували і боготворили
  В оправдання: була одна сцена, яка припала до душі, лише тому що в мене було зовсім недавно схоже в житті і відрезонувало мені. Але це капець який суб'єктивний плюс. Інший - це поповнення словникового запасу, і те весь лексикон я знала і розуміла, але нечасто використовувала.
  Якби Луїза була жива, я б порадила їй йти в лірику або ще краще драматургію, але точно не в прозу!
  залишаю посилання на мій пост в Інстаграмі.

  1

  157