Рецензия на книгу

• 

  Аноним27 июня 2021 г.

  Зі мною стався чудовий автобіографічний роман, який хоч і написано 1943 року, актуальний і досі. Бо він про життя як воно є. З усіма перемогами й поразками. І з постійною боротьбою.

  В центрі роману родина Ноланів. Родина бідна, проте кожен в ній намагається віднайти свою силу, кожен веде свою боротьбу за виживання, і це дуже скріплює сім'ю: батьків Кеті Роммелі та Джонні Нолана, і дітей - старшу Френні та молодшого Нілі. Авторка подає їхню історію від самого початку, поступово розкриваючи й доповнюючи сюжетну лінію.
  Книга має кільцеву композицію. Роман фактично починається з Френні, головної героїні, біля маленького дерева в бідному Брукліні, і ними ж (Френні та деревом) закінчується, лиш роками пізніше. А між ними - ціле життя. Найцікавіше те, що насправді хронологію роману значно розширено, адже ми дізнаємося історію її родини від переїзду бабусі-австріячки до США. Тобто в сюжет вплетено велику кількість вставних історій: і про ту саму бабусю, і про сестер Кейті, і навіть про сусідів та знайомих. І це якраз той самий випадок, коли ці історії не плутають, а значно поглиблюють розуміння головної сюжетної лініїї. В них і горе, в радість, і безмежний сум, і великі сподівання на те, що правда, що чесна праця мають перемогти - словом, все те, що формувало дітей Ноланів і зробило їх такими, якими ми їх бачимо наприкінці книги.

  А дерево росте в Брукліні. Воно, як і родина, що все життя прожила біля нього, на початку мале, в кінці книги, не дивлячись на всі спроби зрізу, на всі випробування - встояло й розрослося. Життя перемагає, а це завжди дарує надію.

  Я дуже ніжно, десь аж по-дитячому, прикипіла до цієї книги. І, зізнаюсь, десь навмисно її розтягувала. А ще, маю слабкість до гепі ендів. І тут теж книжка не розчарувала.

  7

  541